Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

з пошарпаними кам’яницями, звивистими вузькими вуличками та похмурими внутрішніми двориками в затінку пишно оздоблених католицьких храмів. Почав падати сніг, і народ юрмами повалив до крамниць, щоб, вистоявши черги, купити потрібне й повернутися додому. Після прогулянки Старим містом із відвідуванням магазину капелюхів, де Кестутис придбав собі нового берета, ми нарешті поїхали автобусом на зустріч із Антанасом Терлецкасом — ще одним учасником національного руху, який жив у дерев’яному будиночку за містом, біля Неменчинського лісу. Терлецкас зустрів нас привітно й провів до невеличкої кімнати, заповненої книжковими полицями, де на потертих стільцях і кріслах, поставлених колом, сиділо чимало людей. Кілька осіб влаштувалися навіть на підлозі всередині кола. Тут були люди різного віку, включно з підлітками. На стіні висіла мапа Литви XV століття, коли ця країна простягалася від Балтійського моря до Чорного. Розмовляли майже винятково про те, чого можна чекати наступного дня, й більшість присутніх очікували потужної демонстрації сили на вулицях, як це бувало 16 лютого в минулі роки.

Дехто з молоді збирався спробувати покласти квіти до могили Йонаса Басанавічуса, засновника литовського національного руху, який за дивним збігом обставин помер саме 16 лютого, тож покладання квітів було б водночас відзнакою національної річниці. У разі затримання міліцією юнаки удали б, що просто вшановують пам’ять Басанавічуса. В це, звісно, ніхто не повірив би, але можна було сподіватися, що міліція не заарештує їх на цвинтарі, бо це було би визнанням їхнього націоналізму, якого офіційно не існувало. Ризик полягав у тому, що арешт міг статися не на цвинтарі, а пізніше, й не за відзначення річниці, а за щось інше — наприклад, у зв’язку з підозрою в пограбуванні крамниці.

Ці дисиденти розповідали про діяльність литовських націоналістів за останні місяці: про видання підпільних часописів, про підняття старого литовського прапора над Міністерством внутрішніх справ, про арешти. Я списав нотатками майже весь свій великий записник і домовився про зустріч із Йокубінасом біля мого готелю о 19-й годині наступного вечора.

Ранок був холодний і похмурий. Разом зі своїм супровідником із АПН я пішов брати інтерв’ю в одного з литовських урядовців, а в другій половині дня ми вирушили до колгоспу. Дорогою наша автівка несподівано зупинилася на околиці міста, щоб підібрати чоловіка, який представився агрономом і, за свідченням мого супровідника, дуже просив, щоби його взяли в цю поїздку. Відвідини колгоспу тривали кілька годин, але я весь час думав про вечірню зустріч із Йокубінасом і був доволі неуважним.

З колгоспу ми виїхали вже надвечір, і агроном запропонував випити чаю в якомусь клубі неподалік. Я погодився, розуміючи, що іншого вибору немає, й ми їхали ще 20 хвилин через засніжені ліси та повз замерзлі озера, поки не прибули до дерев’яного будинку, що стояв у ліску. Там нас зустрів управитель клубу, чорноволосий чоловік років тридцяти. Хоча ми приїхали нібито випити чаю, стіл був накритий для розкішної трапези. Агроном сказав, що це клуб для місцевих чиновників і їхніх гостей, і в ньому є фінська лазня. Він згадував про неї кілька разів, а потім, штовхнувши мене ліктем, спитав: «Не хочете спробувати?» Я ввічливо відмовився, намагаючись не виказати свого невдоволення цією пропозицією.

Управитель налив горілки. Агроном запропонував випити за мир і добрі стосунки між СРСР і США. Я почаркувався з іншими, але не випив горілку одним духом, як вони, а лише трохи відпив і поставив чарку.

«Чому не п’єте?» — спитав агроном.

«Я випив».

«Ні, не так, — сказав він і показав жестом. — До дна».

Управитель знову наповнив чарки, й усі троє взялися за них. Я теж підніс свою.

«Ну, — сказав я, — вип’ємо».

«Ні, — сказав агроном, — спочатку Ви».

Я випив, але знову лише один ковток.

Агроном сердито глянув на мене, але все ж таки почав накладати мені в тарілку великі порції їжі, а коли управитель знову налив чарки, виголосив ще один тост, цього разу «за розрядку». Я приєднався, але знову випив дуже мало.

Склавши руки й пильно придивляючись до мене, агроном запитав, чи я прогресивний. Коли ж я спитав, що він розуміє під прогресивністю, то почув: «Як ви ставитеся до безробіття в США?»

Минула година, бесіда ставала дедалі більш силуваною. Нарешті я, нехтуючи агрономом і звертаючись до свого супровідника, сказав, що час уже їхати. Це розсердило агронома, який заявив, що тепер час спробувати сауну. Я відповів, що не хочу її пробувати. Я добре пам’ятав про двох кореспондентів агенції «Рейтер», яких нещодавно примусили залишити Москву після звинувачення в гомосексуалізмі. Тоді всі троє моїх співбесідників почали вимагати, стукаючи кулаками по столу й скандуючи: «Сауна! Сауна!» Врешті-решт я підвівся й сказав, що маю негайно повертатися до Вільнюса. Вони вгамувалися, але агроном наполіг, щоб ми випили по останній. Після цього супровідник і агроном запропонували ще один тост. Тоді я вийшов з-за столу, взяв своє пальто й пішов до автівки сам.

Я попросив водія відвезти мене до Вільнюса, але він сказав, що не може нікуди їхати без дозволу мого супровідника. А той стояв разом із агрономом біля дверей клубу й сигналізував мені, щоб я повертався. Мені довелося простояти ще 15 хвилин в очікуванні, поки вони сядуть в машину, й ми нарешті вирушили до міста.

До Вільнюса я прибув о 19:30, але біля готелю не було жодних ознак Йокубінаса. На початку дев’ятої години я зателефонував Валерію Смолкіну, — одному з друзів Кестутиса. Він сказав, що того, мабуть, заарештували, й запропонував мені приїхати до нього й чекати.

На вулиці Леніна я взяв таксі, і коли ми повернули на одну з прилеглих вулиць, побачив те, про що казали минулого вечора націоналісти. На перехрестях стояли міліцейські машини, і в світлі вуличних ліхтарів групи міліціянтів, оточені явними агентами в цивільному, зупиняли перехожих і перевіряли в них документи. Я спитав таксиста-росіянина, що відбувається. Він сказав, що було пограбування ощадкаси, вбито міліціянта. Таксист подивився на мене в дзеркальце й запитав, чи не здається мені, що за мною стежать. Я відповів, що не впевнений, але оскільки за нами ніхто не їде, то, мабуть, ні.

До Смолкіна я приїхав о 20:40 й залишався там впродовж трьох годин. Близько півночі в двері постукали, Смолкій відчинив і впустив Кестутиса. Той зняв мокре пальто (якраз йшов сніг) і розповів, що вирушив на зустріч зі мною, але о 18:55 його оточили п’ятеро людей у цивільному. Відвели його в той самий відділок міліції, що і після арешту