Читати книгу - "Квіти терену"

Життя спливало спокійно та повільно. Але щось знову сталося із зірковим механізмом, чи просто достигли отруйні плоди на ланах часу — знов настала лиха година на землі. Дочка, Олена, на той час вже залишилася зовсім сама, і закинула її доля до чужого села над річкою, де було затишно навіть у недобрі часи. Єдине лихо — люди покинули той край, хати стояли порожні та поволі руйнувалися. Жили там на горищах похмурі сичі, на подвір’ях скакали маленькі жабки, а подекуди і гадюки грілися на старих сходах, якими вже ніхто не ходив. Та що там! У лихі часи аби пережити, перебути, перетерпіти. Жила вона сама, виходила тільки зрідка — до магазину у сусідньому селі — за хлібом, та до станції — за новинами. Через кілька будинків від її хати жила бабуся. Все вона знала. Коли дощ піде, коли відлигу чекати. Казала, що собака її вночі порвав ланцюга та десь бігає по селу і не хоче повертатись. Ще казала, що дві собачі голови знайшли біля річки.

Одного разу Олена затрималася у сусідньому селі та повернулася, коли трохи смеркалося. Вже стала відмикати двері, як почула, що хтось ходить у садочку поруч із хвірткою. Чути, як кущі тріщать. «Хто там? — погукала ніби голосно. — Ось я зараз людей покличу!» А сама ж знає, що до найближчого міста, де люди, півгодини машиною їхати. Ключ у замку за щось ніби зачепився, чи то руки тремтіли, може. А хтось усе наближається до хвіртки у штакетнику та мовчить, тільки ніби чи то дихає, чи то ніби гарчить стиха. Нарешті двері відчинилися, Олена вбігла додому. Електрики там давно вже не було. Запалила свічку. Трохи заспокоїлась. Зателефонувала знайомій, яка жила у місті. За розмовою і сміялася вже. Молока випила та вклалася спати.

Вранці вийшла на подвір’я. Сонечко світить, пташки співають, малина достигла. Пішла по малину. Зайшла до глухого кутка садочка, де травою все заросло. Раптом побачила велике лігво, ніби там довго хтось вовтузився, бо трава втоптана та аж суха. Це було якось жахливо. Здавалося, що хтось дивиться на неї з чагарника на межі. Швиденько повернулася додому. Треба було їхати до міста у справах, отже ніколи думати про страшне, примарне. Тут і дійсних жахів вистачає.

Олена поїхала до міста і, владнавши справи, зайшла до лікарні, бо кволе серце трохи боліло та завмирало. Після обстеження лікар залишив її на кілька днів на лікування. Маленька палата була порожня, бо і у місті людей було вже мало, більшість виїхали до інших країв. Крізь великі вікна без порть’єр до палати вільно заходило сонце. Олена лежала та гортала журнали, книжки, газети. У місцевій газеті вона прочитала, що до села, де вона мешкала, прийшли вовки. Бачили вже цілу зграю під мостом, у заростях понад річкою. Я не забобонна, казала вона собі, але здається мені, що вовки прийшли по своє, обіцяне: я ж бо тієї крові, що і батько.

Лікар дуже дивувався, що стан здоров’я Олени замість поліпшуватися — значно погіршився. Щось із нею коїлося дивне. Ніби десь далеко її думки; ніби з кимось потай розмовляє. До лікарні завітав панотець, щоб сповідати одного тяжко хворого. Лікар розповів отцю про дивну пацієнтку. Той став з нею розмовляти.

— Чи вірите Ви, що спасіння маєте вірою?

— Так, отче.

— Чи впевнені Ви, що душа Ваша відлетить на небо?

— Так, отче. Але як же душа моя промине ту зграю вовків?

— Яку зграю, дитя моє?

— Ви ж бачите, скільки їх на небі — тільки очі світяться вночі!

За день Олена мала повертатися додому. А вночі вона померла, зупинилося серце.

В білій палаті панувала мертва тиша. Тільки хижо дивися крізь велике вікно місяць жовто-золотим вовчим оком.

Це було давно — коли сива давнина ще не була такою сивою. У родині сільського швеця народилася дівчинка Христинка. Була вона першою дитиною, тому молода мати так і упадала біля неї, виспівуючи, наче пташка навесні.

Маленькою Христина мала русяве, трохи навіть рудувате, волосся і великі карі очі, що захоплено розглядали квіти та метеликів у садочку, сонце та місяць, широкий шлях, що губився у полі, за обрієм, та великих біло-чорних птахів на довгих ногах, які поважно хитали червоними довгими дзьобами, пораючись коло великого гнізда.

Взимку віхола замела хату майже по саму стріху. Батько відкопував стежку до хліва, сніг під його ногами хрумкав і пищав на морозі. До хати батько приніс малу теличку, бо холод стояв страшенний. Так і росла у хаті малеча: Христинка та руденька теличка з білою плямою на лобі.

Навесні теличка вже пішла на пасовисько. Вранці було чути, як пастух ляскав батогом, збираючи корівок з усього села.

Незабаром у родині знайшлася ще дитинка. Христинка тепер допомагала матері господарювати та доглядати братика.

Йшли роки. Христина була вже стрункою дівчиною, сором’язливою та тихою.

Влітку на селі з’явилися цигани. Табір стояв біля самого лісу; поруч у яру дзвеніла невеличка річечка. Дівки у селі верещали та пирскали сміхом, ховалися за хвіртки, позирали крізь темні шибки на сміливих чорнооких циганок та верескливу малечу.

Христина не боялася, але і не цікавилась метушливою, галасливою юрбою, що вирувала біля села і подекуди сягала його тихих вулиць. Ходила по воду, хитаючи цеберком, з якого холодна вода плескала на босі ноги.

За рогом їй зустрівся чорнявий хлопець, який щось виспівував та приказував, сміючись та ляскаючи батіжком по халявах нових чобіт. А як дівчина бігла стежкою, яку заступив хлопець, то вона підняла на нього очі та зупинилась, нетерпляче хитаючи долонею, щоб пропустив. «Е ні, дівко, не пущу!» — вигукнув весело хлопець і ляснув батогом у повітрі.

Христина здивовано глянула на високого стрункого хлопця. Чорні очі — здається, самі зіниці — враз поглинули і Христину з її цеберком холодної води,