Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"

катували, вважаючи, що його спеціально підіслав Хмельницький із цією хибною звісткою, щоби вселити страх у серця поляків. Але коли до гетьмана привели пораненого шляхтича, який також щасливо уникнув загибелі й полону, і він слово у слово повторив те, що раніше говорив жовнір, у польському таборі почалася паніка.

Моторошною бурею пронеслася над коронним гетьманом ця звістка про розгром військ і смерть його красеня Стефана. Страшна для кожного батька звістка про загибель сина затьмарила розум Миколи Потоцького: він то невтішно плакав, то пив гірку, сподіваючись заглушити свій біль, то писав істеричні листи королю, благаючи скликати посполите рушення[1] і перебільшуючи небезпеку, що загрожує Речі Посполитій від з’єднання низових козаків і татар у єдину армію. Нарешті пан Потоцький зовсім утратив людську подобу, наказавши спалити всі українські села в околицях свого табору неподалік Чигирина.

— Сину мій, я заллю твою могилу хлопською кров’ю! — уголос ридав п’яний гетьман, відчайдушно затоплюючи своє горе горілкою. Адже відомо: що у тверезого на умі, те в п’яного на язиці.

Його наказ був безжально виконаний жовнірами, наляканими звісткою про поразку своїх товаришів під Жовтими Водами. Були жорстоко вирізані всі жителі сіл, спалені всі хати, іноді разом із замкнутими в них людьми.

Так коронний гетьман мстився безневинним людям за смерть свого пихатого нащадка.

Однак треба було щось робити далі. Тому зібрали військову раду, на яку все-таки прийшов Потоцький. Коронний гетьман був у зневірі й не міг тверезо міркувати. Перед очима стояв його Стефан із палаючим поглядом, коли просився в цей похід. Знов і знову звучали у вухах батька слова сина: «Батьку, зроби мені ласку! Дозволь мені повести це військо!» Повільно сльози потекли з очей коронного гетьмана — його не збентежило навіть те, що на нього дивляться люди. Потоцький так зосередився на своєму горі, що зовсім забув про свої обов’язки великого гетьмана Польської корони, про свою пиху. Але найстрашнішим було те, що він забув про головне — у своїх руках він тримав тисячі життів інших людей, і від того, яке рішення він прийме, залежатиме або їхнє життя, або їх смерть.

Утім, пам’ятав про це відважний і войовничий польний гетьман Мартін Калиновський. Він чудово розумів, що нині не можна бути бездіяльним, неможливо підпадати під паніку та смуток, а треба терміново діяти. І діяти швидко!

— Твоя милість, не варто було ділити військо на частини! Найкраще було б виступити на Низ усім відразу. І так треба вчинити — необхідно якнайшвидше виступати назустріч козакам, — почав Калиновський, не чекаючи, поки коронний гетьман заговорить першим. — Pelagus periculum in mora![2] Навіть якщо хлопи й розбили наш авангард, то в жодному разі не можна давати їм перевагу. Наше військо більше й набагато сильніше, ніж у козаків. Якщо тепер не діяти, то бунтарі можуть зайняти вигідніші позиції, і нам доведеться з ганьбою відступати у глиб країни.

— Душа моя у скорботі! — відповів йому на це Потоцький. — Я не дозволю вбивцям мого сина тішитися й радіти тому, що вони довели його до лютої та безславної смерті! Ми залишимося тут, на цьому місці. Ти маєш рацію лише в одному — моє військо велике, і мені не важко привести до праведної кари тих, хто посмів відібрати життя моєї дитини. Тому тут, на цьому самому місці, де я почув страшну для мене звістку, я сповна розрахуюся з підлими хлопами!

Потоцький сказав це не тому, що насправді так думав, а лише тому, що звик діяти наперекір польному гетьманові. Так само, як і Калиновський постійно діяв наперекір своєму начальнику. Ця безглузда ворожнеча між двома воєначальниками була найбільшою дурістю в умовах війни, на яку були здатні тільки божевільні. Це розуміли більшість із присутніх на цій раді шляхтичів, тому вони обурено загомоніли, заговорили всі разом, зав’язалися запеклі суперечки — це була вже не військова рада, а базар. Проте шляхті вдалося дійти згоди. Прийняли рішення: відступити назад, ближче до міст, де було більше можливостей знайти провіант, який, на жаль, уже почав закінчуватися; а також дочекатися князя Єремію Вишневецького з його надвірним військом, який ще не долучився до них. Розраховували, що таке поповнення підніме бойовий дух солдатів. Узагалі, таке рішення було продиктоване побоюваннями, що військо, налякане Жовтоводським розгромом, може розбігтися просто на очах у козаків. А такої ганьби не хотілося нікому! Досить! Уже розігнали хлопське бидло розмовами, тепер треба щось робити, але так, аби честь свою не зганьбити! З цим рішенням погодився Потоцький, одначе лише тому, що воно суперечило пропозиції Калиновського.

— Та ви збожеволіли всі! Треба наступати, а не бігти, подібно до отари овець, у свій хлів! — вигукнув розлючений Калиновський, розуміючи, що таке рішення буде фатальним. — А ти, пане Потоцький, сам винен у загибелі сина й тепер демонструєш своє горе, щоби не визнавати своєї провини! Curae leves loquuntur, ingentes stupent![3] Ліпше ти менше горілки пив би та за гожими бабами впадав, а більше про ратну справу думав! Можливо, і син твій був би живим!

— Собака! Та як ти смієш? — скипів Потоцький. — Ти забуваєшся, мерзотнику! Ти забуваєш, хто перед тобою!

— Останній п’яниця! Ось хто переді мною! — відповів ображений польний гетьман і у гніві покинув військову раду.

Кварцяні війська під командуванням двох гетьманів, що посварилися, відступили, так і не дійшовши до Чигирина, і на третій день свого шляху досягли Корсуня. Тут коронний гетьман змушений був зупинити свій «звитяжний» відступ. Шляхтич Гдешинський, якого раніше відправили в розвідку, наздогнав військо й повідомив, що козацькі й татарські війська наступають на п’яти полякам та стоять за двадцять сім миль від Корсуня. Він сам бачив, як вони переправлялися через Тясмин! Тому Потоцький наказав війську стати табором на невеликій височині в полі неподалік від міста,