Читати книгу - "Гупало Василь. П’ять з половиною пригод"

— Ти, схоже, не казкар, а бадилля порожнє. Ліпше би діткам щось правдиве про наш край розповів, де справж­ні дива трапляються!

— Ти про себе?

— От же дурень! Та подивися ти навколо! Де ще риби розмовляють, де Чорний Дуб росте, де люди раптом зростають великі до неба?

— Істинно, — несподівано додала сторожиха. — Зранку його бачила: на базарі, де глечиків ряд.

Я вже збирався посміятися з бабки, а ще більше — з кра­сивої панночки, котра плела нісенітниці, та згадав, що заробляю собі на хлібчик чи не тим самим, і вчасно замовк. І поки я міркував, у який спосіб із тієї ситуації вийти ще й, бажано, познайомитися ближче з тою бідовою дів­чиною в кептарі, як позаду щось гучно хрумкнуло на цілу округу й усі, хто був на площі, видихнули, ніби востаннє, ніби не матимуть вони вже ні сенсу, ні змоги дихати ще.

Я розвернувся до річки й побачив те, що вкрай перелякало всіх присутніх: там тріснув лід і у великій ополонці бовталися конячка, санчата і з десяток діток. Виходило, що під час чергового кола навколо базарної гори лід не витримав санчат, і тепер дітки могли втонути!

І ми побігли зверху до них. Боже мій, як же ми всі біг­ли, поспішаючи та намагаючись на ходу здирати зі себе одежу! Бігли і бачили, як ополонка дедалі більшає, а можливість урятувати дітей — дедалі меншає...

І тут десь ісправа раптом ніби шалений вітер дмухнув. Я, біжучи, повернув голову й побачив таке, що тільки в казках і описують: там біг разом із усіма вусатий чоловік. Великий такий чолов’яга — і, уявіть собі, він із кожним кроком ставав іще більшим! За кілька метрів перетворився на казкового велетня, а позаду мене закричали: «Врятуй їх, Василю!».

У того Вернигори засяяли білим очі, й мені стало ще страшніше. Кількома стрибками він доскочив до берега і вступив в ополонку. Підгорянка — річка хитра, несподівана та різка, проте в тому місці для велетня була неглибока. Це ми би з вами там до дна не дістали, а той чолов’яга йшов, і вода йому була до плечей.

Ми всі вже стояли на березі, а він мовчки йшов у воді, розгрібаючи крижини. Галас стояв неймовірний: усі, хто прибіг із базару, підтримували велетня криками, і, схоже, я теж кричав разом із усіма. А коли той повернувся й підняв угору долоні, в яких сиділи діти, зчинилося таке ревище, якого я ніколи не чув ані до, ні після того, — а набачитись і начутися, як ви знаєте, мені довелося чимало.

Люди на березі кричали від радості, стрибали та обій­малися, неначе щойно закінчилася страшна і довга вій­на. І я там був, кричав та стрибав разом із громадою. А той богатир ішов берегом, і — уявіть собі! — іще й конячку врятував зі санчатами.

Він зробив гак, обійшовши натовп, і відразу подався до міста. Там спочатку його було видно серед дахів, а потому, десь біля ратуші, він нахилився, а ми всім гамузом побігли до базару — вже не так швидко, як перед тим, але побігли: кожен хотів особисто подякувати велетневі, а вже як йому хотіли віддячитися батьки тих дітей, можна було тільки уявити.

Нагадую, що я був тоді молодий, тож і прибіг під ратушу серед перших. І побачив, як біля великого вогнища, на якому під кінець базарування зазвичай бика смажать, грілися діти, а їх обіймали батьки. І навіть конячка стояла біля вогню, і трясло її, бідолашну, чи то зі страху, чи то від холоду.

І впала мені в очі все та ж красива панночка, котра йшла кудись убік від головної площі, й вела вона зі собою якого дядька, накинувши на нього свій кептар. Натовп кинувся до дітей подивитися, як вони, а я чомусь пішов слідом за дівчиною з чоловіком, наздогнав їх у провулку й гукнув — на правах людини, котра не закінчила супе­речки з жінкою.

«Почекай», — сказав, й вони обернулись. І побачив я, що то був велетень, котрий знову зменшився до звичайних розмірів. Він був мокрий, із його вусів крапало, і тримав він кілька малюнків із якимись горами, притискаючи ті краєвиди до грудей. Виглядав він радше як утомлений селянин, аніж як герой завбільшки з підгорецьку ратушу.

Та я чомусь відразу зрозумів, що це він, і ноги мої не витримали такого дива. Я сів на сніг, кліпаючи очима, й тільки те і робив, що мовчки розтуляв рота, наче риба. І тоді той чоловік передав панночці малюнки, а мені простягнув руку, щоби допомогти підвестись, і заодно й заповістився:

— Василь. Гупало Василь.

Я піднявся, віддихався й відповів:

— А я Левко Триндун.

— От точно, шо Триндун, — сказала панночка й, посміхнувшись, додала:

— Пішли, хлопці, грітися.

Ми пішли провулками кудись углиб міста, і з того моменту життя моє теж пішло іншим шляхом. Відразу скажу, що казок я вже не розповідав, бо довелося побачити стільки всього, що в жодній казці не почуєш. І Гупало Василь був лише першим дивом, яке я побачив. Але — головним.

Важко було повірити, що цей дядько і був той Гупало Василь, про якого булькотіли Підгірці й усі базари навколо. Тихий, спокійний, слова з нього не витягнеш — уранці доб­ре снідав, потому робив глечики на продаж, а пополуд­ні малював для себе краєвиди зі стіни замку. І все це —