Читати книгу - "Генерали імперії"

І про що йому говорити з царем-хлопом на троні? А втім, ясно, що від імені підлітка з ним поведуть мову бояри, а від них добра українському гетьману чекати не доводиться — вони більші монархісти, аніж їхній цар. Та й політика покійного Олексія Михайловича щодо України зі смертю його, на жаль, не змінилася і тим більше нині не зміниться. Та ще на краще. І це було гірше гіршого. Чому вірити? Московити хоч і легко — якщо це вигідно, чи припече їм, — що завгодно обіцяють, але ніколи потім не виконують своїх обіцянок. То на кого покладатися, на які права та вольності, обіцяні Тішайшим Богдану Хмельницькому, аби він не передумав, бува, «возз’єднуватися» з Росією, як Росія вже навіть саме ім’я України заборонила вживати, замінивши його покручем…

З Росією у 1654 році «возз’єднувалася» вільна козацька республіка Богдана Хмельницького, «возз’єднувалася» мовби ж з іменем Україна, але невдовзі після відомого скороспішного акту в Переяславі вона проснулась в один далеко не чудовий день чомусь вже раптом… Малоросією. Хоча ніяких катаклізмів мовби й не спостерігалося, та Україна либонь чи не крізь землю провалилася. Чи випарувалася в космос, уступивши свої терени якійсь Малоросії. Відповідно пощезали й українці, теж добровільно віддавши свою батьківщину якимось малоросам, що невідь-звідки взялися (пізніше вони стануть ще й «хахлами»). Та й сам гетьман український на той час уже йменувався (згадаймо пушкінські слова) «героем древней Малороссии».

Така дивна метаморфоза стала одним з перших результатів (прогресивного, як прийнято називати все, що пов’язане з Переяславською радою) того дивного «возз’єднання», коли Росія самовільно, не питаючи, звісно, на те згоди самої України, не проводячи ніякого референдуму, перейменувала її в Малоросію, а українців — в малоросів. Мовляв, ніякий ви не окремий народ, а такі ж, як і ми, роси (архіурочисте самойменування росіян), тільки й того, що, звиняйте, якісь недоростки. Адже ми — роси великі, а ви — роси малі. І забудьте на віки вічні, що ви українці, бо ви тепер — теж на віки вічні — маленькі-маленькі росіяни, які ще не доросли (етнічно й територіально) до повнометражних росів. Одне слово, малороси.

В історії ще треба пошукати інший такий приклад, був переконаний український гетьман Дорошенко, який в один мент чомусь став малоросійським гетьманом, щоб одна держава перейменувала іншу без її згоди і навіть не поставивши її до відома про задуману акцію. Дивно, що Україні чомусь не спало на думку перейменувати росіян на яких-небудь татароросів — були ж вони під татарами півтораста років! А щодо терміну Мала Русь, то він якось згадувався в документі XIV століття, але тільки стосовно Галицько-Волинської землі. І то — по відношенню до Києва. І в цьому випадку все було на місці. Якщо взяти до уваги, що Київська Русь була тоді Великою (і, до речі, єдиною) Руссю. Тож ясно, що частина Київської Русі по відношенню до неї самої і могла бути Малою Руссю. Тепер же — після Переяслава — вся Київська Русь, яка свого часу була мовби ж колискою трьох братніх народів, в тім числі й російського, — раптом стала куцою Руссю.

У 1662 році було створено приказ Малия Росія, більш відомий, як Малоросійський[1], що й став центральним органом державного правління, що відав справами перейменованої України. Знаходився він у Москві й підпорядковувався Посольському приказу — без його санкції навіть вибори гетьмана чи козацької старшини вважалися недійсними, як і судові постанови, а тому в Україні невідь-звідки раптом з’явився якийсь малоросійський гетьман.

І коли Москва величала його малоросійським гетьманом, Петро Дорошенко обурливо протестував, — як, між іншим, і проти експансії Росії в Україну та перейменування Росією його батьківщини в якусь Малоросію, а українців — у малороси, — але всі його протести ажнічогісінько не дали. На них у білокам’яній, правда, звертали увагу, але вже як на прояви сепаратизму (пізніше — буржуазного націоналізму), з яким треба нещадно боротися. І — боролися. (Здається, ще й досі борються).

— Були українцями, а стали якимись, звиняйте, малими росами, а ким з ласки царя постаємо завтра? — бідкалися козаки, затято чухаючись (чи не на знак, бува, протесту, так то було дуже сміливою акцією! Бо що-що, а чухатись, — там, де треба діяти, — українці здавна вміли і любили), і не знаходили відповіді.

— Навіть наші прадідівські імена Росія в нас повідбирала, а навзамін дала свої, нам незвичні, — казав, бувало, й гетьман. — От я, приміром, був Петром, а тепер мене названо Пйотром. А який я Пйотр, коли батьком-матір’ю наречений Петром…

Вигулькували й такі, що просто відмахувались.

— Чи не все одно, як нас та нашу Україну називає Московія? — Теж чухалися. — Хай хоч і горшком, аби в піч не садила…

Одним з перших Росія посадить гетьмана Петра[2]. Чи то пак вже Пйотра. За все те ж: що виступав за незалежну — і від Московії в тім числі — свою Україну, відмовляючись її величати Малоросією…

Коли 19 березня 1677 року десь під вечір через московську заставу проторохтіла валка підвід з України («Не затримувати! По царевому указу!» — крикнув сторожі передній вершник валки) з возами й запасними кіньми, з чималим ридваном попереду, що був запряжений четвіркою коней цугом, в оточені кінних стрільців з пищалями, і повернула на кам’яну бруківку, що вела до річки Неглінної, в Москві хурделила весняна сніговиця, оскільки ж березнева, то й тепла, м’яка, без звичних руських морозів.

Валка везла з України до царя на цугундер гетьмана Петра Дорошенка, і віз його царський порученець стольник Семен Алмазов, а супроводжували бранця генеральні старшини з уряду Самойловича — суддя Домонтович і писар Прокопович, та ще гетьману було дозволено везти з собою з України своїх челядників в якості, як би ми сказали, обслуговуючого персоналу.

Столиця потонула в білому мороці, і колись княжий, а тепер царський град наче в саван закутався. Зазвичай брудна й засмічена (сміття здебільшого висипали прямо на вулицю), Москва від пухнастого, незаймано-чистого снігу помолоділа, наче оновилась і мала привабливий вигляд, мовби якийсь аж казковий.

Завивання вітру, що почалося в білокам’яній ще звечора вісімнадцятого березня, нарешті під вечір дев’ятнадцятого стихло, хвища вгамувалася, але сніг все так же сіявся вже другу добу поспіль — густий, м’який, вогкий. Він липнув до всього, на всьому вивершувався стіжками-копичками чи й просто білими шапками й рипів під ногами, наче кректав від напруги. Куріло.