Читати книгу - "Писар Східних Воріт Притулку"

осягнути рух. Ми з Антоном пізнаємо обидва світи через слова. Це пізнання також болісне, від нього кривавиться серце. Хто пізнає через безсилля, той пізнає безсилля. Хто пізнає через зраду, той пізнає зраду. Хто пізнає у владі, той пізнає лише владу ― і нічого більше. Так народжується ілюзія, викривлений образ реальності. Люди дивляться крізь брудні шибки, і бачать світ брудним.

Я стою коло відчиненого вікна, а мій приятель відчуває біль від чужих слів, напнутий, як струна. Я ніколи не питаю, про що він говорить з тими людьми. А він не має бажання розповідати. Однак мені все відомо, хоч я й не чую слів, що їх Писар Східних Воріт та прибулець кажуть одне одному. Прибульці недовірливі й боязкі: а раптом не пустять до Притулку? Антон же боїться їхнього страху. Цієї миті він теж дещо розгублений і непевнений, забувши, що все закінчиться добре: прибулець залишиться неодмінно, бо він сам знайшов дорогу до Притулку. Писар Східних Воріт пробує розшпилити собі комір, бо серед товстих стін йому важко дихати. Ґудзик відривається, котиться по підлозі. Наразі вся ця вистава, де він, власне, зайвий, перестає бути виставою.

Який же той прибулець? Якби це були вітер чи птах, Антон уже давно б повернувся, і зайшов би до Лі випити чаю, а вже потім брався до роботи.

Лі з усмішкою, що, власне, ніколи не покидала його обличчя, але цього разу була просто виразніша, подумав, що Антонові пасував би хрест на плечах, великий, важкий, із сирого дерева, до якого можна звикнути, коли несеш його довго. Схожий хрест ніс колись Ісус, син Бога, через те кожен, хто прагне наслідувати Ісуса, вважає необхідним наслідувати Його страждання. Лі аж здригнувся від огиди. Хто пізнає у стражданні ― пізнає лише страждання. Чому б не полюбити дитячу невинність теслі з Назарету, його радість від зцілення хворих, вперту віру у всесильність людського духу, поблажливість до людської слабкості. Адже, опинившись у пастці, засуджений на смерть, Він не насолоджується болем, не тішиться тягарем, який так важко нести під палючим сонцем, а приймає смерть, як приймає її кожна людська істота ― віддає душу Богові, щоб той подарував їй інше тіло, або ж назовсім звільнив її від нього, оселивши поруч себе. Муки, терпіння ― для мене ці слова нічого не означають, хоч колись я зазнав багато болю. Чому Антон, який з немовляти виріс у Притулку, нічого не відаючи про біль, страждає щоразу, як тільки почує дзвін? Лице його сіріє, на плечах опиняється хрест, він чвалає до брами, враз постарівши на сотню років. Він перепускає чужий біль, який йому не належить, через себе і вважає, що по той бік муру ― цілковита протилежність Притулку, якесь пекло, де страждають вкупі незліченні юрмиська людей. Якби ж він знав, що це несусвітня дурниця ― що кожен створює для себе пекло, що світ прекрасний усюди, і треба дивитися на нього крізь чисті шибки.

Зберегти власну душу ― ось що робить людину щасливою, мудрою, вільною, милосердною до тих, хто занапастив себе. І біженці, котрі стукають у Ворота Притулку, тікають не так від наслідків, як від причини зарази, що морить і ослаблює цілі покоління. Щоправда, їм здається, що вони тікають від війни, чуми, суду, переслідувань. Конкретність ще небезпечніша за абстракцію.Її осягають органами чуття, тілесною субстанцією, як кажуть філософи. Я давно відмовився від термінології, бо вона належить до нижчої сфери, водної та земної. Повітря й вогонь ― лише вони роздмухують і запалюють дух. Хто не має у собі вогню й повітря, той старіється і вмирає, бо вогонь і повітря мандрують незвіданими шляхами, що ніде не починаються і ніде не закінчуються.

Я не сміюся з їхнього безсилля: сам був такий, доки не поріднився з вогнем і вітром, не звів довкола золотий храм, не розставив книжки так, щоб їх зручно було діставати. Адже до мене теж приходять, і я навчився вгадувати, чого потребує їхня душа, якої розривки. Рано чи пізно хтось починає цікавитися Притулком. Кожному я розповідаю історію, зазвичай просту, яка має втішити й виправдати його появу на цих теренах. Це, здебільшого, їх задовольняє. Іноді вони самі розповідають мені леґенди про Притулок, які, безперечно, поетичніші й привабливіші за дійсність. Відвідувачів, які прагнули б дізнатись істину, я досі не зустрічав. Та й не дивно. Слабкі шукають не істину, а притулок, мури, за якими можна вберегти те, що залишилося. Вони ― не для боротьби, а для спокою, вони ― не кати, а жертви, оті прибульці.

Я не посмів би нав’язувати комусь власне бачення Притулку, чи ще якісь інші думки. Можливо, тому Антон не є моєю копією, хоч я опікувався ним з дитинства. Він не вміє читати книги, написаної в моїх очах. Ким би він став тоді ― тінню, що торує заздалегідь визначений шлях? Для нього я ― загадкова істота, хоча користуюся його великою довірою. Самому собі я здаюся крамольним, завжди пересиченим і завжди неситим духом, ладним розпростерти крила де завгодно: на вершині гори, на звалищі, серед білих стін Бібліотеки, яка ніколи не збільшується і ніколи не зменшується, і не дає відповіді на жодне важливе питання.

Коли ти тут виріс, як Антон, ти любиш Притулок, він ― твоя Батьківщина.

Але серед нас таких небагато. Ніхто з нас не зітре з себе тавра минулого: загоїть рани та й піде, а чи зостанеться доглядати сади, пасти кіз, латати дахи, чи шити одяг.

У дверях з’являються Антон з прибульцем, чоловіком непевного віку, в чорному запилюженому костюмі. Сонце боляче б’є його по очах, хоча в пустелі, за мурами, ще не так сліпить, особливо, коли тануть намерзлі за ніч кришталики льоду. У глибині душі я недолюблюю цей блаженний вираз полегшення, від якого тхне застарілим потом шляхів. Улесливість і беззахисність ― як це, мабуть, неприємно моєму приятелеві, тому він завжди квапиться подолати стежку від Воріт до будиночка Старого. Мене зовсім не цікавить, що повідає Старий чужоземцю, якщо вдасться розбудити його з дрімоти глибочезної старості. Та, коли він не прокинеться, Антонові доведеться забаритися, і він не докосить сьогодні трави, а завтра може цілий день падати дощ. Обтяжливі обов’язки в Антона! Коли пішов попередній Писар Східних Воріт, ми попросили Антона, несміливого, спокійного хлопця, стати на його місце. Я не хотів з ним розлучатись.

Антон погодився, бо виріс коло Воріт, і не раз допомагав тодішньому Писареві у його нехитрому господарстві.

Двічі на