Читати книгу - "Карибська таємниця"

Міс Марпл повернулася думками до Карибського моря й підхопила нитку розмови, яку розмотував майор Полґрейв…

— Ви здобули там цікавий досвід, — сказала вона підбадьорливо. — Надзвичайно цікавий.

— Я міг би розповісти вам значно більше. Проте деякі факти не призначаються для вух леді…

Тривалий досвід підказав міс Марпл, як треба повестися в цій ситуації. Вона скромно опустила вії, і майор Полґрейв продовжив свою очищену від брутальних подробиць розповідь про звичаї племен, а міс Марпл змогла повернутися думками до свого улюбленого небожа.

Реймонд Вест був успішним письменником-романістом, збив собі чималий статок і робив усе від нього залежне, щоб полегшити життя своїй літній тітоньці. Минулої зими вона тяжко захворіла на запалення легенів, і лікарі порадили їй тривале перебування на сонці. З притаманною йому щедрістю Реймонд запропонував тітці подорож до Вест-Індії. Міс Марпл хотіла було відмовитися — її лякали висока ціна, велика відстань, труднощі подорожі, необхідність покинути свій будинок у Сент-Мері-Мід. Проте Реймонд зумів залагодити всі проблеми. Його друг, який писав книжку, хотів пожити на селі, у тихому місці. «Він догляне за будинком. Він любить вести домашнє господарство. Як і всі гомики. Тобто…»

Він замовк, трохи збентежившись, — проте навіть його люба стара тітка Джейн, безперечно, чула про гомиків.

Він залагодив і наступні проблеми. Подорожувати сьогодні було легко. Вона полетить літаком — їхній друг Діана Горокс летить до Тринідаду й проведе тітку Джейн аж туди, а на Сент-Оноре вона оселиться в готелі «Золота Пальма», де хазяйнують Сендерсони. Найприємніше подружжя у світі. Вони доглянуть за нею. Він напише їм негайно.

Та сталося так, що Сендерсони повернулися до Англії. Але їхні наступники Кендели повелися по-дружньому й запевнили Реймонда, що його тітка не матиме жодних проблем. На випадок чого на острові був дуже добрий лікар, і вони особисто не спускатимуть із неї очей та подбають про її комфорт.

І вони дотримали свого слова. Молі Кендел, гарненька білявка років двадцяти, завжди перебувала в пречудовому гуморі. Вона тепло привітала стару леді й доклала всіх зусиль, щоб забезпечити їй добрий комфорт. Тім Кендел, її чоловік, худий, темноволосий, років тридцяти, також був утіленням самої доброти.

Отож міс Марпл опинилася далеко від суворого англійського клімату, у затишному власному бунгало з усміхненими вест-індійськими дівчатами, що обслуговували її, Тім Кендел завжди зустрічав її в їдальні й відпускав жарти на тему сьогоднішнього меню, а коли їй хотілося, вона йшла стежкою, яка приводила її від бунгало на берег моря та пляж, де вона сиділа в зручному плетеному кріслі й дивилася на тих, хто купався. Вона навіть мала товариство з кількох літніх курортників: старий містер Рейфаєл, доктор Ґрем, канонік Прескот і його сестра та її нинішній кавалер майор Полґрейв.

Чого ще треба старій дамі?

Але вона не була такою задоволеною, якою мала б бути, і десь у глибині душі міс Марпл почувала себе в цьому винною.

Тут було гарно й тепло, і дуже добре для її ревматизму, чудові краєвиди — хоч, мабуть, трохи одноманітні. Забагато пальмових дерев. І щодня одне й те саме — тут нічого не відбувалося. Не те, що в Сент-Мері-Мід, де без прикметних подій не минало жодного дня. Якось її небіж порівняв життя в Сент-Мері-Мід із піною на поверхні ставка, а вона обурено відповіла йому, що якби цю піну розмазати по склу, то під мікроскопом там можна було б побачити бурхливе життя. Атож, у Сент-Мері-Мід і справді завжди щось відбувалося. Інцидент за інцидентом блискавично виникали в пам'яті міс Марпл: помилка, якої місіс Лінет припустилася, готуючи собі мікстуру від кашлю, дивна поведінка молодого Полґейта, випадок із матір'ю Джорджі Вуда, коли та вирішила провідати сина (але чи справді та жінка була його матір'ю?), справжня причина сварки між Джо Арденом і його дружиною. Так багато цікавих людських проблем, які давали поживу для нескінченних приємних роздумів про сутність життя. От, якби знайшлося що-небудь і тут — ну, щось таке, у що. вона з приємністю могла б устромити зуби.

Вона стрепенулася, до неї раптом дійшло, що майор Полґрейв покинув Кенію й перескочив до кордону з провінцією Трансвааль у Південній Африці, розповідаючи про те, як служив там молодшим офіцером. Саме в цю мить він запитував її з великою щирістю в голосі:

— Хіба ви зі мною не згодні?

Тривала практика допомогла міс Марпл не розгубитися й відповісти на запитання, якого вона не чула:

— Я не переконана в тому, що маю достатній досвід, аби про це судити. Боюся, я жила надто усамітненим життям.

— І це добре, моя люба леді, це добре! — галантно вигукнув майор Полґрейв.

— А ваше життя було таким розмаїтим, — провадила міс Марпл, сповнена рішучості залагодити свою прикру неуважність.

— Атож, — поблажливо погодився майор Полґрейв. — Можна сказати, цікаве було життя. — Він озирнувся навколо себе оцінливим поглядом. — Гарний тут краєвид.

— Тут і справді гарно, — сказала міс Марпл і вже була неспроможна зупинити себе. — Але чи трапляється тут щось коли-небудь?

Майор Полґрейв здивовано витріщився на неї.

— Аякже. Скандалів і тут вистачає. Знаєте, я міг би вам розповісти…

Але міс Марпл потрібні були не скандали. Тим паче, що в сучасних скандалах не було нічого цікавого. Просто чоловіки й жінки, що змінюють партнерів і намагаються привернути до цього увагу, замість пристойно приховувати свої походеньки й відчувати глибокий сором через них.

— Десь два роки тому тут було навіть убивство. Того чоловіка звали Гарі Вестерн. Та ви, либонь, пам'ятаєте, газети тоді багато про це писали.

Міс Марпл кивнула головою без будь-якого ентузіазму. То було вбивство не в її стилі. Газети так багато писали про нього, певно, тому, що всі причетні особи були дуже багаті. Майже не доводилося сумніватися, що Гарі Вестерн застрелив графа Феррарі, коханця своєї дружини, і було не менш імовірно, що за його ретельно обмірковане алібі було заплачено добрі гроші. Усі були тоді п'яні, і чимало з тих людей споживали наркотики. Нецікаві люди, подумала міс Марпл, хоч, безперечно, вони були на видноті й приваблювали до себе увагу. Але її вони не цікавили.

— А якщо ви запитаєте мене, то я скажу вам, що то було не єдине вбивство в той час. — Він похитав головою й підморгнув їй. — Я підозрював… о, я справді підозрював…