Читати книгу - "Скорочено Жага до життя"

Згодом він вийшов до білого від вапна струмка, де росли миршаві латки рогозу, і подався за водою. Хапаючи рогіз побіля коріння, він виривав цибулинки не грубші за цвяха. Вони були м'які і смачно хрумтіли на зубах. Та вони не давали аніякого наїдку.

Страшна втома змагала його, кортіло лягти й заснути, але бажання дістатись до Країни Патичків, а надто ще голод гнали його вперед. Він зазирав у кожну калюжу, і зрештою помітив у одній такій калюжі рибку з пічкура завбільшки. Важко було зловити її руками. Він так запалився, що впав у калюжу й промок до пояса. Чоловік одв'язав бляшане відерце й став вичерпувати калюжу. За пів години він дочерпався до дна, але рибка зникла, бо між камінням була шпарина, через яку вона прослизнула в сусідню, куди більшу калюжу – такої йому й за цілу добу не вибрати. Чоловік заплакав.

Потім він розпалив вогонь і зігрівся, випивши кілька кварт окропу. Уклався спати на прискалку. Перед сном він перевірив, чи не промокли, бува, сірники, і накрутив годинника. Кісточку боляче смикало. Але його діймав лише голод, і цілу ніч йому снилася їжа.

На ранок він змерз і прокинувся зовсім хворий. Сонця не було. Віяв холодний вітер, і перший сніг побілив вершки горбів. Поки він розпалив вогонь і нагрів води, почав падати мокрий лапатий сніг, який погасив вогнище й замочив запас моху.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Дорогою він надибав кислувату на смак рослину і поїв її всю, скільки міг знайти, але знайшов небагато. Вночі він заснув неспокійним голодним сном. Холодний дощ раз у раз будив його.

Настав день. Дощ ущух. Голод уже йому не дошкуляв але в шлунку нив тупий біль. Він порвав рештки одного укривала на смужки й обмотав закривавлені ступні. Потім щільно перев'язав хвору ногу і приготувався рушати далі. Пакуючи клумак, він довго дивився на торбинку з лосячої шкіри, але врешті прихопив її з собою.

Коли визирнуло сонце, він зміг орієнтуватися і побачив, що загубив дорогу. Чоловік дуже охляв. Доводилося частенько зупинятись на перепочинок, і тоді він накидався на болотяні ягоди й корінці рогозу. Його почало діймати серце, яке немилосердно билося. Голова йшла обертом, і темніло в очах.

Опівдні він нагледів у великій калюжі двох пічкурів і спромігся впіймати їх відерцем. Рибу з'їв сирою. Увечері піймав ще трьох пічкурів, двох з'їв, а третього залишив на сніданок. Того дня він насилу пройшов 10 миль, наступного подолав не більше 5. Оленів траплялось дедалі більше, також і вовків.

Ще одна ніч; уранці, міркуючи розважливіше, він розв'язав лосячу торбинку і розділив золото надвоє: одну половину заховав біля примітивного кам'яного виступу, а другу згріб назад у торбинку. Він уже почав рвати своє останнє укривало, щоб замотувати ноги. Але рушниці він ще не кинув, бо в сховищі на Дізі лежали набої.

День видався туманний, і того ж таки дня в ньому знову прокинувся голод. Він уже не раз спотикався і падав. Одного разу він звалився просто на куріпчине гніздо. Там було четверо пташенят, що вилупилися, може, напередодні. Він з'їв їх живцем. Мати куріпка втекла, хоч він гнався за нею. Ця погоня завела його на болото в долині, і тут на вогкому мохові він угледів людські сліди. Мабуть, Білові.

Коли споночіло, він спіткнувся і розбив щоку. Зранку знову був туман. Половина останнього вкривала пішла на стріпки завивати ноги. Опівдні він відчув, що нести клумак йому несила. Він знову розділив золото, цього разу висипав половину просто на землю. Трохи згодом він викинув і решту, залишивши при собі укривало, бляшане відерце й рушницю.

Його почали мучити галюцинації, ніби в рушниці ще є один патрон. Іноді його думки блукали десь далеко-далеко. Та муки голоду щоразу повертали розум до дійсності. Одного разу він прийшов до тями від фантастичного видовища. Перед ним стояв кінь. Він почав несамовито терти очі й урешті побачив, що то не кінь, а здоровий бурий ведмідь. Звір роздивлявся його з ворожою цікавістю. Та чоловік не тікав, він витяг мисливського ножа, і подивився просто у вічі ведмедеві. Ведмідь ступив незграбно вперед, став на задні лапи й вичікувально рикнув. Осмілілий зі страху, він теж загарчав, дико, люто, вкладаючи в це гарчання весь свій страх. Ведмідь злякався цієї істоти і пішов.

Повсюди були вовки, але його вони минали. Надвечір він натрапив на кістки, розкидані там, де вовки загризли оленя. Кістки були дочиста обгризені, але чоловік вхопив одну кістку в зуби і почав висмоктувати рештки життя. Іноді ламалася кістка, а іноді його зуб. Тоді він став розбивати кістки каменем, товк їх на друзки й ковтав.

Настали жаскі дні зі снігом та дощем. Він уже не зважав на час, коли спинявся на ночівлю і коли вирушав у дорогу. Ішов він як удень, так і вночі. Відпочивав там, де падав. Він ненаситно жував і смоктав розтовчені кістки оленяти, що їх забрав з собою. Він механічно простував берегом річки, що текла широкою розлогою долиною.

Він прийшов до тями, лежачи горілиць на кам'яному виступі. Гріло яскраве сонце. Десь удалині мекали оленята. Він лежав нерухомо, сонце напоювало теплом змучене тіло. З болісним зусиллям він перевернувся на бік і дивився на