Читати книгу - "Останній діамант міледі"

давно вже звикла до нього і не звертала уваги. То не був шурхіт моря або дерев, що з усіх боків оточували будинок: помешкання кишіло щурами та мишвою, що постійно гризлися поміж собою, відвойовуючи кращу територію. Вони не дісталися хіба що до цієї спальні, адже Марія регулярно обкладала всі кутки кімнати отрутою.

«Скоро тут не залишиться нікого, — подумала вона. — Почекайте… Будете повними власниками…»

Ніби у відгук на ці думки, скрегіт припинився. Якби вона могла бачити краще, то помітила б, як із-за старого комоду визирнув гострий писок щурячої матусі. Вона ворушила довгими вологими вусами й уважно, майже по-людському, дивилася прямо на стару. А та вже летіла довгим тунелем і з кожним метром польоту на рівні згасаючої свідомості відчувала, як змінюється її земна оболонка, яким легким та гнучким стає стомлене тіло. Ось вона — шістдесятирічна отаманка місцевих контрабандистів, ще здатна зваблювати: широкий шкіряний корсет, високі чоботи, коротко підстрижене, ще не сиве волосся, підфарбоване хною. Ось — сорокарічна жінка, що втікає — завжди втікає! — від армії хижих святенників, ось — прекрасна молода авантюристка, найкраща танцівниця при дворі: блакитна сукня, золота хвиля довгого волосся, що завжди вибивається з-під оксамитового берета. Ось — юнка, весела вдова старого маршала, коханка короля, чорний фатум кардинала, вогник, до якого злітаються найрозумніші люди сторіччя. А ось уже — ніщо…

Тьмяне нетутешнє повітря розчиняє в собі беззахисне тіло. Біль відступає. Господи, як добре… Тунель скінчився.

Щуряча матуся зрозуміла, що стара вже далеко, що більше вона не злякає її кинутим у куток капцем. Щуриха цупко вхопилася за складки простирадла й почала підбиратися до блідої старечої руки…

Частина перша

Білі нитки

* * *

Останнім часом Влада боялася підніматися ліфтом і тому долала чотирнадцять поверхів пішки. Це займало десять хвилин. Але краще таких десять, ніж годинна пастка у темному зіпсованому ліфті, як це було нещодавно. Тоді вона стояла в суцільній темряві просторої вантажної кабіни і прислухалася до звуків з протилежного кутка цього замкненого простору: якоїсь миті їй здалося, що там хтось важко дихає… То було жахливо!

Цього разу Влада несла важкий кошик з продуктами, але страх замкненого простору усе ж таки погнав її нагору пішки.

На десятому поверсі вона зупинилася біля вікна, вирішила закурити й перевести подих. Замислилася, зупинивши погляд на хвостиках зеленої цибулі, що стирчали з кошика. Ось і весна. Перша зелень. Друга весна без Жанни. Мляве слідство ще триває, але Влада відчувала, що воно не дасть ніяких результатів.

Сьогодні вони з Максом відзначатимуть другі роковини її зникнення. І, можливо, цього разу вже не буде так сумно, як позаторік, коли з Максом стався перший напад. Тоді вона змогла відвоювати його у жахливої сіро-синьої бригади санітарів, довести, що сама здатна піклуватися про нього і скоро поставить на ноги. Добре, що він — який не є — поруч із нею.

Знизу долинули чиїсь кроки. Влада швидко загасила цигарку об підвіконня, мимоволі читаючи напис, випалений запальничкою: «Макс + Жанна…», і сумно похитала головою — як давно це було!

Влада відчинила двері, не скидаючи черевиків, увійшла до кухні, яку від просторої кімнати-студії відділяла овальна арка. Рік тому вона нарешті спромоглася зробити розкішний ремонт у цій трикімнатній квартирі, що дісталася їм із Жанною від батьків. Ті все ж таки вирішили оселитися на природі, в одному з передмість.

Вона спланувала цю квартиру в «американському стилі»: стіни й усілякі закутки, антресолі та комірчини були безжально зруйновані. Нічого зайвого. Нічого, що б нагадувало про минуле. Замість доісторичних килимів, які так любила мама, — картини, фотознімки у дорогих рамах. Диван та крісла розташовані посередині кімнати, шафи-купе для одягу та взуття майже не помітні, величезний книжковий стелаж — єдина ознака смаків господарки.

Механічно, за звичкою, Влада натисла на кнопку пульта й увімкнула телевізор, дістала з холодильника банку пива «Гайнекен», із задоволенням занурилась у велике м’яке крісло й, поклавши схрещені ноги на стіл, заплющила очі. Хвилин десять вона просиділа так, сьорбаючи пиво, прислухаючись до звуків, що линули з екрана. Яким буде сьогоднішній вечір? Чи не марні всі її зусилля?

Влада підвелася й нарешті почала розвантажувати свій кошик. На столі виросли привабливі купки перших весняних овочів — червоні помідори, яскраво-зелені, як молоді крокодильчики, шорсткі огірки, ніжні напівпрозорі листки салату. Все це скидалося на пластикові муляжі — занадто красиве і зовсім без запаху. Одне слово — продукти з супермаркету: форма без змісту. Відтак дістала з кошика інші делікатеси — гриби, вуджені курячі стегенця, «рибні коктейлі», оливки…

За півгодини стіл, накритий на двох, заяскравів відсвітами вогників свічок у кришталевих бокалах та салатницях. Усе було готово. Влада відчинила шафу і вибрала блідо-рожеву сукню, закрутила довге волосся на потилиці і відчула, як стукотить серце…

Бідний Макс! Про що він думає зараз? Чи зможе поводитись адекватно, чи їй доведеться знову стримувати його?

Влада заклякла перед книжковим стелажем, вмонтованим у стіну. Здавалося, що вона вибирає собі книжку — їх тут було кілька сотень. Збирати бібліотеку почав батько ще в ті часи, коли у книгарнях не було нічого, крім томів класиків марксизму, а за справжньою літературою треба було їхати у найдальшу лісосмугу, пробиратися таємною стежкою до галявини, на якій юрмилися книголюби та спекулянти. Продовжив цю справу Макс, коли завдяки квитку члена Спілки письменників долучився до письменницької книгарні. А останні кілька років вони вже всі разом вирушали до величезного книжкового ринку і купували все що завгодно — Воннегута, Сартра, Камю…

Господи, скільки книжок! Треба якось розібратися, систематизувати. Влада перехрестилася, рішуче вхопилася за перекладини стелажу й різким рухом потягла його на себе. Половинки розійшлися. За ними були розсувні двері… Влада дістала з верхньої полиці ключа, вставила в замок і тричі повернула його.

Перш ніж розсунути двері, вона припала вухом до відполірованого дерева. За дверима стояла мертва тиша. Влада відчинила.

Який контраст: освітлена останніми променями сонця зала — і задушлива напівтемрява вузької келії із ледь жевріючим вогником лампи-бра, вмонтованої в стелю. Влада зіщулилася, звикаючи до темряви, аж доки почала розрізняти силует чоловіка, що незрушно лежав у кутку на великому матрасі.

Вона тихо наблизилася до нього по м’якому килиму, що поглинав звуки, і присіла поруч. Чоловік не поворухнувся. Влада зняла зі стіни кругле люстро й знову присіла біля скоцюрбленої фігури.

— Хто ти зараз — Его чи Тінь? — прошепотіла у саме вухо.

Чоловік здригнувся.

— Я — Тінь, — покірно відповів він хрипким голосом, і його голова