Читати книгу - "Володар Перстнів"

Шерстоноги в давнину товаришували з гномами і довго жили біля підніжжя гір. Вони рано подалися на захід і кочували Еріадором аж до гори Грозової, тоді як інші все ще залишались у Дикому Краї. Вони були найхарактернішим, найтиповішим, а також найчисельнішим різновидом гобітів, міцно трималися свого осідку і найдовше зберігали предківський звичай жити в підземних ходах і норах.

Вперти довго жили на берегах Великої Ріки Андуїн і менше за інших сторонилися людей. Вслід за шерстоногами вони прийшли на захід, а далі — вздовж річки Шумної — помандрували на південь; там, між Тарбадом і Сірим Краєм, більшість із них затрималася надовго, аж поки знову не рушила на північ.

Блідошкіри — найменш чисельна північна гілка. Вони найтісніше контактували з ельфами, маючи кращі здібності до мов і пісень, аніж до ремесел; у давнину вони надавали перевагу полюванню перед рільництвом. Вони перетнули гори на північ від Рівендолу й зійшли до Сиводжерельної. В Еріадорі невдовзі змішалися з іншими родами, які їх випередили, та оскільки були дещо сміливішими і кмітливішими за інших, то частенько ставали верховодами чи ватажками у кланах шерстоногів і впертів. Навіть у часи Більбо сильна кров блідошкірів усе ще давалася взнаки в найславетніших родинах — зокрема Туків і господарів Цапового Краю.

У західних землях Еріадору, між Імлистими й Місячними Горами, гобіти натрапили і на людей, і на ельфів. Справді, там іще мешкали останні з дунаданів, королівських нащадків тих, хто приплив Морем із Вестернесу; та вони швидко вимирали, і землі їхнього Північного Королівства перетворювалися на пустку. Вільного простору для прибульців було вдосталь, і незабаром гобіти почали селитись і будувати впорядковані селища. Від найдавніших поселень у часи Більбо не зосталось і сліду, та одне з найважливіших таки вижило, хоч і стало меншим за розмірами; воно було біля Брі, в Чет-лісі, за якихось сорок миль на схід від Ширу.

Саме в часи сивої давнини гобіти навчилися грамоти і стали писати, як дунадани, які свого часу перейняли це мистецтво від ельфів. Тоді ж вони забули, якою мовою розмовляли досі, й почали користуватися загальною мовою, або ж вестроном, яким послуговуються на всіх землях від Арнору до Ґондору та на всьому узбережжі Моря від Белфаласу до ріки Місячної. Однак гобіти зберегли кілька власних слів, назви місяців і днів, а також чимало прадавніх імен.

Десь у ті часи гобіти починають лічити літа, і легенда переростає в історію. Було це року тисяча шістсот першого Третьої Епохи, коли брати з роду блідошкірів Марко і Бланко подалися з Брі; отримавши дозвіл від великого короля у Форності[1], вони перетнули буру ріку Барандуїн на чолі великого загону гобітів. Пройшовши Кам'янодужним Мостом, збудованим у дні могутності Північного Королівства, вони заселили всі землі за рікою аж до Далеких Схилів. Від них вимагали тільки утримувати в доброму стані Великий Міст, а також усі інші мости і дороги, сприяти королівським гінцям і визнавати верховну владу короля.

Відтоді почалося Літочислення Ширу (Л. Ш.), бо рік переходу Брендівинної (так гобіти перекрутили назву ріки) став Роком Першим Ширу, й від нього лічили всі наступні дати[2]. Оскільки західні гобіти відразу ж облюбували нову землю і залишилися там, то ще раз випали з історії людей та ельфів. Там усе ще був король, і вони вважалися його підданцями, та насправді корилися власним чільникам і у справи зовнішнього світу не втручалися. На останню битву під Форностом із Анґмарським Королем-чаклуном вони вислали кілька лучників на допомогу своєму королеві, — принаймні так вони розповідають, хоча хроніки людей про це не згадують. Але в тій війні Північне Королівство загинуло; тоді гобіти стали самі господарювати на цій землі й вибрали з-поміж своїх старійшин «тана», який виконував обов'язки короля. Відтоді тисячу років вони не знали воєн і після Чорної Моровиці (Л. Ш. 37) процвітали та множились, аж поки не настали Довга Зима і голод після неї. Тисячі гобітів тоді вимерли, але Дні Злиднів (1158-60) на час нашої повісті вже давно минули, і гобіти знову звикли до достатку. Земля була багата і щедра, й хоча на час їхнього приходу давно занедбана, та в минулому її старанно обробляли, і король мав тут багато садиб, ланів, виноградників і лісів.

На сорок ліг простягалася ця земля від Далеких Горбів до Брендівинного Моста, і на п'ятдесят — від північних вересовищ до боліт на півдні. Гобіти назвали її Широм. Їх об'єднували влада їхнього тана та налагоджені ділові стосунки; тож там, у тому милому куточку світу, вони провадили своє власне добре влаштоване життя і дедалі менше цікавилися зовнішнім світом, де коїлися непевні речі, аж поки не звикли думати, що спокій і добробут — це закон Середзем'я і право будь-якої порядної громади. Вони забули чи не хотіли згадувати дещицю того, що знали про Сторожу, чиї зусилля забезпечували тривалий мир у Ширі. Так, їх охороняли, але вони і думати про це перестали.

Ніколи не були гобіти войовничими й зроду не воювали між собою. За прадавнини їм, звісно ж, доводилося битись, аби вижити в жорстокому світі, але за часів Більбо війни відійшли в далеку історію. Останньої битви, яка відбулася перед початком нашої оповіді й була насправді єдиною на просторах Ширу, не пам'ятали навіть старожили. То була Битва на Зелених Полях (Л. Ш. 1147), у якій Бандобрас Тук відбив напад орків. Навіть клімат відтоді пом'якшився, і розповіді про вовків, які колись морозними сніжними зимами набігали з півночі, нині стали бабусиними казками. Отже, хоч у Ширі все ще зберігали таку-сяку зброю, проте її вивішували як прикрасу над каміном чи на стінах або ж виставляли в музеї Великого Ритова. Називали його «Домом метомів»; усе, що гобітам не було потрібне, але шкода було викинути, вони називали «метомами». Ті швидко назбирувались у їхніх оселях, і багато подарунків, які переходили з рук у руки, були саме такого походження.

Однак спокій і тиша, як це не дивно, не зманіжили цей народ. Його було нелегко залякати чи знищити; і можливо, тому він так невтомно втішався своїм добробутом, що міг при потребі без нього обійтися, міг перетерпіти горе, скруту чи негоду з такою стійкістю, яка вражала тих, хто його не знав і не