Читати книгу - "Джордж і таємний ключ до Всесвіту"

Натомість садок за домом Джорджа був чепурний, упорядкований і страх який нудний. Там виднілися охайні рядочки прив’язаної до тичок квасолі, розкуйовджені пучки салату, темно-зелені чубчики моркви й чемні кущики картоплі. Джордж навіть м’яча копнути не міг так, щоб той не гупнувся прямісінько на старанно виплеканий кущ чорниці й не подавив усіх ягід.

Сподіваючись, що син зацікавиться садівництвом і в майбутньому стане органічним фермером, батьки виділили Джорджу клаптик землі, на якому той міг власноруч вирощувати овочі. Проте замість дивитися на землю, Джордж полюбляв вдивлятися у небеса. Отож поки він рахував зорі на небі, щоб дізнатися, скільки ж їх там, його кавальчик планети з усіма своїми кучугурами, камінням, бур’янами й голою землею пустував.

А от Сусідський Дім мав геть інший вигляд. Джордж частенько стояв на даху хліва й пильно вдивлявся через паркан у розкішні лісові хащі по той бік. Розлогі кущі утворювали затишні схованки, а дерева мали покручене сучкувате гілля, що ним так і кортить видертись на самісіньку верхівку. Тут і там виднілися гіллясті кущі ожини — колючі галузки перекручувалися чудернацькими хвилястими петлями, перетинаючи одна одну, мов рейки на залізничному дірці. Улітку всі рослини в садку були обплетені звивистою павутицею — мовби справжньою павутиною, лиш зеленою; куди око сягає, квітли жовті кульбабки; колючий отруйний велетень-борщівник бовванів, наче прибулець із чужої планети, тоді як крихітні блакитні незабудки кокетливо підморгували посеред ясно-зеленого божевілля Сусідського Саду.

Утім, Сусідський Дім був забороненою територією. Батьки суворо відповіли Джорджеві «ні», коли той спитав, чи не можна, бува, скористатись ним як ще одним майданчиком для забав. І то не було їхнє звичне «ні» — нерішуче й лагідне: мовляв, ми не дозволяємо тобі задля твого ж блага, синку. То було справжнє «ні», таке, з яким не посперечаєшся. Те саме «ні», яке Джордж почув, коли насмілився зауважити, що всі його однокласники мають телевізор — а дехто ще й у своїй спальні! — то, може, його батьки подумали б, чи не придбати і собі хоча б одного. Коли зайшла мова про телебачення, Джордж мусів вислухати довжелезну батькову лекцію про те, як перегляд усякого безглуздого мотлоху зробить з нього ледащо. А от коли він заговорив про Сусідський Дім, ніяких пояснень від батька не почув. Одне лиш категоричне «ні» — і крапка.

Проте Джордж змалку любив допитуватися «чому?». Здогадуючись, що від батька жодної відповіді не діждешся, він підійшов із запитанням до мами.

— Ох, Джордже, — зітхнула вона, нарізаючи брюссельську капусту та ріпу й кидаючи їх до миски з порошком для кексу. Мама зазвичай куховарила з того, що було напохваті, а не з тих продуктів, з яких би вийшла якась смачна страва. — Ти занадто допитливий.

— Я просто хочу знати, чому мені заборонено ходити в сусідський сад, — не вгавав Джордж. — Якщо ти поясниш, я цілий день більше нічого не питатиму. Обіцяю.

Мама витерла руки об квітчастий фартух і сьорбнула кропив’яного чаю.

— Гаразд, синку, — відповіла. — Я розповім тобі одну історію, якщо ти помішаєш тісто.

І, підсунувши до сина велику коричневу миску й дерев’яну ложку, вмостилась у кріслі, а Джордж узявся вимішувати цупке жовте тісто, поцятковане біло-зеленими кавалками овочів.

— Коли ми сюди перебрались, — почала свою оповідь мама, — ти ще був зовсім малий, а в тому будинку жив один старигань. Ми бачили його, може, раз чи два, але я добре його запам’ятала. Він мав найдовшу бороду, яку мені доводилось бачити, — вона сягала до самісіньких колін. Ніхто не знав, скільки тому дідові років, але сусіди казали, що він там мешкав з незапам’ятних часів.

— А що з ним трапилось? — запитав Джордж, який уже встиг забути, що обіцяв більше ні про що не розпитувати.

— Цього ніхто не знає, — загадково відповіла мама.

— Що ти маєш на увазі? — перепитав Джордж, завмерши з ложкою в руці.

— Та нічого такого, — сказала мама. — Був собі там — та й був. А одного дня кудись зник.

— Може, він поїхав у відпустку? — припустив Джордж.

— Може, однак додому так і не повернувся, — відповіла мама. — Обшукали цілий дім, але стариганя мов водою змило. Відтоді той будинок пустує, а діда більше ніхто не бачив.

— Ого! — вигукнув Джордж.

— Не так давно, — вела мову далі мама, дмухаючи на гарячий чай, — ми почули серед ночі, що по сусідству хтось грюкає. Було видно світло від ліхтарика, чулися голоси. Виявилось, що той будинок вподобали сквотери[1].  Поліцейські витурили їх звідти. А минулого тижня ми знову почули якийсь шум. Не відомо, хто там може бути. Ось чому, Джорджі, тато не хоче, щоб ти там тинявся.

Поглянувши на величезну чорну діру в паркані, Джордж пригадав ту розмову з мамою. Після її розповіді в нього не зникла охота побувати в Сусідському Домі — той, як і раніше, приваблював своєю таємничістю. Але бажання навідатись до Сусідського Дому, коли це й так заборонено, — то одне, а дізнатися, що тобі доведеться туди піти, — зовсім інше. Сусідський Дім нараз видався йому похмурим, страшенно моторошним і повним привидів.

Джордж борсався між двома бажаннями. З одного боку, кортіло просто піти додому, до мерехтливого світла свічок і чудернацьких, знайомих запахів материних страв, зачинити двері до саду й укотре заховатися в безпечних і затишних стінах рідної домівки. Але ж тоді Фредді зостанеться сам та ще й, можливо, буде у небезпеці. Попросити батьків про допомогу він не міг, а то ще вирішать, що це остання краплина у чаші їхнього терпіння, й віддадуть кабанця на сало. Глибоко вдихнувши, Джордж сказав собі, що мусить це зробити. Мусить піти до Сусідського Саду.

Заплющивши очі, він пірнув у дірку в паркані.

Опинившись по той бік і розплющивши очі, він побачив, що стоїть прямісько посеред зарослого саду. Крони дерев над головою так тісно переплелись, що небо крізь них ледь виднілося. Сутеніло, а в глухому лісі панував ще густіший морок. Джордж розпізнав у ньому одну-єдину стежку, втоптану поміж гігантськими бур’янами. Нею він і рушив, сподіваючись,