Читати книгу - "Паперові міста"

Ось у чому річ: я натрапив на мерця. Маленький дев’ятирічний хлопчик, тобто я, і моя ще менша подружка знайшли в парку мерця, у якого бігла ротом кров, і коли ми помчали додому, маленькі зворушливі кеди моєї подружки були в цій самій його крові. Дуже драматично, звісно, але що з того? Я його не знав. Щодня вмирають люди, яких я не знаю. Якби кожне лихо, що відбувається на цьому світі, доводило мене до нервового зриву, я б уже був скажений, як щур у виходку.

О дев’ятій вечора я пішов до себе в кімнату спати, бо я завжди лягав о дев’ятій. Мама підіткнула мені ковдру, сказала, що любить мене, я сказав їй «до завтра», вона теж сказала мені «до завтра», вимкнула світло і зачинила двері так, що лишилася маленька щілина.

Повернувшись на бік, я побачив Марго Рот Шпігельман: вона стояла знадвору, притулившись носом до шибки. Я підвівся, відчинив вікно, і тепер поміж нами була тільки москітна сітка, через яку здавалося, ніби в Марго обличчя у дрібну цяточку.

— Я провела розслідування, — серйозним тоном повідомила вона. Хоча сітка заважала розгледіти її як слід, я все ж таки побачив у руках у Марго маленький нотатник і олівець зі вм’ятинами від зубів коло гумки. Марго зазирнула у свої записи. — Пані Фельдман з Джеферсон-корту сказала, що дядька звали Роберт Джойнер. І що він мешкав на Джеферсон-роуд у тих квартирах понад гастрономом. Я пішла туди й заскочила там купу поліцаїв, один з них запитав, чи я не зі шкільної газети, я відказала, що в нас у школі немає своєї газети, а він сказав, що як я не журналістка, то він може відповісти на мої запитання. З’ясувалося, що Роберту Джойнеру було тридцять шість років. Він адвокат. У його квартиру мене не пустили, але я зайшла до його сусідки на ім’я Хуаніта Альварес, наче хочу позичити у неї склянку цукру, і вона сказала, що цей Роберт Джойнер застрелився з пістолета. Я запитала чому, і виявилося, що його дружина вирішила з ним розлучитися і це його дуже засмутило.

На цьому оповідь Марго скінчилася, а я стояв і мовчки дивився на неї: її обличчя, сіре в місячному світлі, розпадалося за сіткою на тисячі крихітних цяточок. Погляд її великих круглих очей перекидався з мене на нотатник і назад.

— Чимало людей розлучаються, однак рук на себе не накладають, — прокоментував я.

— Знаю, — схвильовано відказала вона. — Те саме сказала я й Хуаніті Альварес. А вона відказала, — Марго перегорнула сторінку, — що містер Джойнер мав негаразди. Я запитала, що це означає, а вона просто запропонувала помолитися за нього і звеліла однести цукор мамі, але я сказала їй: «Не треба цукру», — і пішла.

Я знову промовчав. Я хотів, щоб вона говорила далі — в її тихому голосі звучало збудження людини, що наблизилася до розгадки чогось дуже суттєвого, і в мене від цього складалося враження, ніби відбувається щось дуже важливе.

— Мені здається, я зрозуміла, чому він це зробив, — нарешті сказала Марго.

— Чому?

— Напевно, у нього в душі всі ниточки обірвалися, — пояснила вона.

Міркуючи, що можна відказати на таке, я натиснув на клямку і вийняв з вікна сітку, що розділяла нас. Поставив її на підлогу, але Марго не дала мені нічого сказати. Поки я не сів, вона підвела на мене очі та прошепотіла: «Зачини вікно». Я послухався. Думав, що вона збирається йти, але вона лишилася й далі на мене дивилася. Я помахав їй рукою і всміхнувся, але мені здалося, що вона дивиться на щось у мене за спиною, на щось таке жахливе, що у неї кров відпливла від обличчя, і я настільки перелякався, що не наважився обернутися й подивитися, що ж там. Але у мене за спиною, звісно, нічого такого не було — крім, хіба що, того мерця.

Я припинив махати. Ми з Марго дивилися одне на одного крізь шибку, наші голови були на одному рівні. Не пам’ятаю, чим це все закінчилося: чи я ліг спати, чи вона пішла собі. У мене цей спогад кінця не має. Ми просто стоїмо і дивимося одне на одного цілу вічність.

Марго завжди полюбляла таємниці. Згодом я часто думав, що, може, вона так полюбила таємниці, що сама стала таємницею.

Частина перша

Ниточки

1

Найдовший день у моєму житті почався з запізненням. Я прокинувся пізно, дуже довго приймав душ, тож снідати в ту середу мені довелося о 7:17 на пасажирському сидінні в маминому мінівені.

Зазвичай я їжджу в школу разом зі своїм найкращим другом Беном Старлінгом, але він того дня виїхав вчасно, тож мене прихопити не зміг. «Вчасно» у нас означало «за півгодини до уроків». Перші тридцять хвилин шкільного дня були найважливішим пунктом у графіку нашого суспільного життя: ми збиралися біля чорного ходу в репетиційну і теревенили. Чимало моїх друзів грало в шкільному оркестрі, тож майже весь вільний час ми збували в радіусі двадцяти футів від репетиційної. Але сам я не грав, адже я настільки глухий до музики, аж іноді здається, що я просто глухий. Того дня я запізнювався на двадцять хвилин, а це означало, що я все ж таки приїду за десять хвилин до уроку.

Дорогою мама завела розмову про школу, іспити і випускний бал.

— Мене бал не цікавить, — нагадав їй я, коли вона звертала за ріг. Я досвідченим рухом трохи перехилив миску з пластівцями, враховуючи гравітаційне прискорення. Вже робив так.

— Думаю, нічого страшного не буде, якщо ти підеш туди з дівчинкою, з якою у вас просто дружні стосунки. Ти міг би запросити Кассі Гімні.

Так, я міг би запросити Кассі Гімні — вона просто чудова, і мила, і прикольна, тільки з прізвищем їй не пощастило.

— Справа не тільки в тому, що я не люблю всілякі бали. Я ще й не люблю людей, які бали люблять, — пояснив я, хоч це, по суті, була неправда. Бен, наприклад, марить балом, а я ж проти нього нічого не маю.

Мама під’їжджала до школи, і на лежачому поліцаї я притримав миску, яка, втім, була й так майже порожня. Я подивився на стоянку для старшої школи. Срібляста «хонда» Марго Рот Шпігельман стояла на своєму звичному місці. Мама заїхала в куток біля репетиційної і цьомнула мене в щоку. Бен та інші мої друзі стояли півколом.

Я попрямував