Читати книгу - "Паперові міста"

Джон Грін

Паперові міста

Присвячую Джулі Строс-Гейбл, без якої нічого цього не справдилося б

А потім, як ми вийшли надвір поглянути на гарбузяний ліхтар з дороги, я сказав, що мені страшенно подобається, як у темряві світиться вогник у гарбузяній мармизі.

«Ліхтар Джека», Катрина Ванденберг, зі збірки «Атлас»

Кажуть, друг не здатен знищити друга.

Але що вони знають про друзів?

З пісні «Телеігри впливають на життя» гурту «Mountain Goats»

Пролог

Я собі думаю так: диво буває з кожним. Ну, тобто, певна річ, дуже мала імовірність того, що в мене поцілить блискавка, або я отримаю Нобелівку, або стану диктатором маленького народу десь на острівці в Тихому океані, або заслабну на невиліковний рак вуха, або ж тіло моє загориться саме собою. Проте якщо подивитися на всі ці неймовірні явища вкупі, щось одне з них обов’язково станеться з кимсь із нас. Я, наприклад, міг би потрапити під дощ із жаб. Міг би висадитися на Марсі. Міг би одружитися з англійською королевою або ж протриматися кілька місяців самотою на морі. Однак мене спіткало інше диво. З-поміж усіх численних жителів Флориди саме я виявився сусідою Марго Рот Шпігельман.

Наш район, Джеферсон-парк, раніше був військово-морською базою. Але потім вона стала непотрібна, і землю повернули у власність мешканців Орландо (штат Флорида), а на місці бази збудували величезний житловий район, бо так нині використовується вільна земля. І зрештою мої батьки і батьки Марго придбали помешкання по сусідству, щойно скінчилося будівництво перших об’єктів. Нам з Марго тоді було по два роки.

Ще до того як Джеферсон-парк перетворився на Плезентвіль, навіть до того як він став базою військово-морського флоту, він справді належав такому собі Джеферсону, точніше, Д-ру Джеферсону Джеферсону. На честь Д-ра Джеферсона Джеферсона в Орландо назвали цілу школу, є ще велика благочинна організація його імені, але найцікавіше й найнеймовірніше те, що Д-р Джеферсон Джеферсон не був ніяким доктором. А був він торгівцем апельсиновим соком на ім’я Джеферсон Джеферсон. А коли забагатів і запанів, він пішов до суду і взяв собі ще одне ім’я — Д-р, таке собі скорочення невідомо від чого. І став називатися Д-р Джеферсон Джеферсон. І крапка.

Отож, нам з Марго було по дев’ять років. Батьки наші дружили, тож і ми з нею деколи гралися разом, ганяючи на байках аж до Джеферсон-парку — найголовнішої пам’ятки нашого району.

Коли мені казали, що незабаром прийде Марго, я завжди страшенно хвилювався, оскільки вважав її найпрекраснішим зі створінь Господніх. Того ранку, про який ідеться, на ній були білі шорти і рожева футболка з зеленим драконом, у якого з пащі вихоплювалося полум’я помаранчевих блискіток. Зараз непросто пояснити, чому мені ця футболка того дня видалася такою гарною.

Марго їздила на байку навстоячки, прямими руками вчепившись у кермо і нависнувши над ним усім тілом, а її фіолетові кеди так і миготіли. Було це в березні, але спека вже стояла страшенна. Небо було ясне, однак у повітрі відчувався кислуватий присмак, який свідчив про те, що за часину може зірватися буря.

Я натоді вважав себе винахідником, і коли ми з Марго, покинувши байки, подалися на майданчик, я почав розповідати їй про те, що розробляю «ринголятор». «Ринголятор» — це така велетенська гармата, здатна стріляти великим кольоровим камінням, запускаючи його кружляти навколо Землі, щоб у нас тут стало, як на Сатурні. (Я досі вважаю, що це було б класно, тільки зробити гармату, яка б виводила каміння на земну орбіту, виявляється, непросто).

Я часто бував у цьому парку і добре знав кожен його куточок, тож незабаром відчув, що з цим світом сталося щось дивне, хоч і не відразу второпав, що ж саме.

— Квентине, — тихо і спокійно сказала Марго.

І тицьнула кудись пальцем. Тут я і побачив, що не так у тім парку.

За кілька кроків перед нами височів дуб. Грубезний, вузлуватий, страшенно старий. Він завжди тут ріс. Праворуч був майданчик. Він теж не сьогодні з’явився. Але там, притулившись до стовбура, сидів чоловік у сірому костюмі. Він не рухався. Ось його я й побачив спершу. А навколо нього чорніла калюжа крові. Кров цебеніла з рота, хоч видно було, що вона вже й засохла. Рот його був роззявлений, а на блідому чолі спокійно сиділи мухи.

— Він мертвий, — додала Марго, ніби я й сам не бачив.

Я відступив на два кроки. Пам’ятаю, мені чомусь здавалося: якщо я зроблю якийсь раптовий рух, чоловік розплющить очі й кинеться на мене. А ну ж бо це зомбі? Я в тому віці вже знав, що їх не буває, але цей мрець мав такий вигляд, наче ось-ось повстане.

І поки я задкував, Марго так само повільно й обережно зробила крок уперед.

— У нього очі розплющені,— констатувала вона.

— Треба-йти-додому! — проторохтів я.

— Я гадала, вмирають із заплющеними очима… — не вгавала вона.

— Марго-треба-йти-додому-і-сказати-батькам!

Вона зробила ще крок уперед. Якби простягнула руку, могла б торкнутися ноги мерця.

— Як думаєш, що з ним сталося? — запитала вона. — Може, наркотики?..

Мені не хотілося кидати Марго наодинці з трупом, який міг повстати й кинутися на неї, але залишатися там і обговорювати обставини його смерті теж не хотілося. Набравшися сміливості, я ступнув уперед і схопив її за руку.

— Марго-ану-додому-негайно!

— Ну гаразд, — погодилася вона.

Ми побігли до байків, і в мене аж дух забило: так буває часом від захвату, тільки це був не захват. Ми сіли верхи, і я пропустив Марго вперед, тому що сам розплакався і не хотів, щоб вона це бачила. Підошви її фіолетових кедів були поплямовані кров’ю. Його кров’ю. Кров’ю того мерця.

А потім ми приїхали кожен до себе додому. Мої батьки подзвонили 911, десь далеко завили сирени, я попросив дозволу подивитися на машини, але мама відмовила. І тоді я ліг спати.

Обоє мої батьки — психотерапевти, тож я, чорт забирай, психічно здоровий. Коли я прокинувся, у нас із мамою відбулася довжелезна бесіда про тривалість людського життя, про те, що смерть — це теж частина життєвого циклу, але мені у дев’ять років над цією фазою не було чого замислюватися, тож, загалом, мені стало краще. Чесно, я на цій темі якось ніколи не застановлявся. Це багато про що