Читати книгу - "Тінь гори"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Не зважай на нього,— сказав мені Вінсон, винувато знизуючи плечима.— Він себе не контролює. У нього синдром мудака Туретта[3] абощо.
Стюарт Вінсон був американцем, фізично розвиненим, широким, з чіткими рисами обличчя і густим розкуйовдженим світлим волоссям, що надавало йому вигляду морського мандрівника або яхтсмена. Насправді ж він був успішним торгівцем наркотиками. Я чув про нього, як і він про мене.
— Це Джамал,— сказав Вікрам, ігноруючи Вінсона і Конкенона і знайомлячи мене з чоловіком, який сидів на ліжку ліворуч.— Він імпортує, перетирає, фасує і курить. Він — театр одного актора.
— Театр одного актора,— повторив Джамал.
Він був худий, з очима, немов у хамелеона, й обвішаний різними релігійними амулетами. Зачарований цією святістю, я почав їх рахувати і, перш ніж помітити його посмішку, віднайшов п’ять різних символів основних конфесій.
— Театр одного актора,— сказав я.
— Театр одного актора,— повторив він.
— Театр одного актора,— знову сказав я.
— Театр одного актора,— повторив укотре він.
Я б так і продовжував, якби Вікрам мене не зупинив.
— Це Біллі Башу,— промовив Вікрам, вказуючи на невисокого худорлявого темношкірого чоловіка, який сидів з тамтого боку від непорушної фігури. Біллі Башу склав долоні разом на знак привітання і продовжив чистити одну з люльок.
— Біллі Башу — носій,— оголосив Вікрам.— Він дістане все, чого ти забажаєш. Усе що завгодно, від дівчини до морозива. Переконайся сам. Попрохай його принести тобі морозива. Він одразу принесе. Попроси його!
— Я не хочу...
— Біллі, сходи й дістань Ліну морозива!
— Зараз буде,— відповів Біллі, відкладаючи люльку.
— Ні, Біллі,— сказав я, піднімаючи руку.— Я не хочу ніякого морозива.
— Але ж ти обожнюєш морозиво,— зауважив Вікрам.
— Не настільки, щоб відсилати когось по нього, Вікраме. Вгамуйся.
— Якщо вже давати йому завдання,— озвався з тіні Конкенон,— я не проти двох морозив і дівки. Двох дівок. І він уже має бути на півдорозі.
— Ти чув це, Біллі? — налягав Вікрам.
Він підійшов до Біллі й почав тягнути його з ліжка, але, почувши глибокий і дзвінкий голос, що пролунав від непорушної фігури, Вікрам завмер, неначе під прицілом.
— Вікраме,— проказав голос.— Ти вбиваєш мій кайф, чоловіче.
— Чорт! Чорт! Чорт! Вибач, Денісе,— промимрив Вікрам.— Я просто знайомив Ліна з хлопцями і...
— Ліне,— озвався чоловік з ліжка, розплющуючи очі, щоб поглянути на мене.
Вони в нього були напрочуд світлі, сірого кольору, з оксамитовим сяйвом.
— Мене звати Деніс. Радий познайомитися. Будь як удома. Мі casa, es su casa[4].
Я підійшов ближче, потиснув Денісу руку, що була як слабке пташине крило, і відступив назад до краю ліжка. Деніс провів мене поглядом. На його губах з’явилася ніжна посмішка блаженства.
— Ого! — тихо сказав Вінсон, підійшовши до мене.— Денісе, чувак! Радий бачити тебе серед нас! Ну як, сподобалося на тому боці?
— Там тихо,— мовив Деніс, посміхаючися мені.— Дуже тихо. За винятком останніх хвилин.
Конкенон і молодий детектив Навін Едеїр приєдналися до нас. Усі витріщилися на Деніса.
— Це велика честь, Ліне,— сказав Вікрам.— Деніс на тебе дивиться.
Конкенон порушив невелику паузу в нашій розмові.
— Це просто супер! — прогарчав він, широко посміхаючись.— Я сиджу тут останні шість місяців, ділюся своїм почуттям гумору і мудрістю, смалю твою травку і п’ю твоє віскі, і ти розплющував очі всього двічі. І тут з’являється Лін — і ти вилупився на нього, як на людський факел. Денісе, невже я став твоєю лярвою?
— Напевно, так, чоловіче,— тихо сказав Вінсон.
Конкенон почав реготати так, що Деніс аж здригнувся.
— Конкеноне,— прошепотів він,— я люблю тебе, як дружнього привида, але ти дійсно вбиваєш мій кайф.
— Вибач, Денісе, хлопче,— вишкірив зуби Конкенон.
— Ліне,— прошепотів Деніс. Його голова й тіло так і залишилися непорушними.— Не подумай, будь ласка, що я невихований. Зараз мені треба відпочити. Було приємно з тобою познайомитися.
Він трішки повернув голову в бік Вікрама.
— Вікраме,— промимрив він тим самим гучним, глибоким басом.— Будь ласка, тихіше. Ти вбиваєш мій кайф, чувак. Буду вдячний, якщо ти зупинишся.
— Звичайно, Денісе. Вибач.
— Біллі Башу? — тихо покликав Деніс.
— Так, Денісе?
— До біса морозиво.
— До біса морозиво, Денісе?
— До біса морозиво. Його ніхто сьогодні не отримає.
— Так, Денісе.
— Зрозуміло?
— До біса морозиво, Денісе.
— Я не бажаю чути слово «морозиво» принаймні три місяці.
— Так, Денісе.
— Добре. Тепер ти, Джамале, підготуй мені ще один чилум. Великий і міцний. Величезний. Легендарний. Це буде актом співчуття, практично дивом. Бувайте всі і кожен, тут і там.
Деніс склав руки на грудях, заплющив очі й повернувся у попередній стан спокою — знову став схожим на трупа, роблячи лише п’ять вдихів і видихів за хвилину.
Ніхто не рухався і не говорив. Джамал мовчки підготував легендарний чилум. Усі в кімнаті стежили за Денісом. Я схопив Вікрама за сорочку.
— Забираймося звідси,— сказав я, ідучи з кімнати й тягнучи Вікрама за собою.— Всім до побачення.
— Агов, почекайте на мене! — загукав позаду Навін, рвонувши за нами через французькі двері.
На свіжому повітрі Вікрам і Навін умить отямилися. Вони пришвидшили ходу і наздогнали мене.
Легкий вітерець, що повівав у затіненому платанами коридорі, між триповерховими будинками, приніс із собою сильний сморід від працівників риболовецького флоту з найближчого причалу Сассуна.
Потоки світла пробивалися крізь щілини між деревами, збираючись маленькими озерцями. Доки я оминав затінок і проходив крізь ці маленькі озерця білого тепла, кожне з них було немов сонце, що наповнювало мене, а потім відходило в тінь, наче хвиля.
Небо було імлисто-блакитним склом, що його винесло хвилями на берег з глибини моря. Вороння заполонило дахи автобусів, що рухалися до прохолодніших частий міста. Повсюди було чути різкі вигуки тягачів ручних візків.
Це був один з тих днів, що змушує жителів Бомбея, мумбаїтів, співати вголос. І коли я проминув чоловіка, який ішов у протилежному напрямку, то помітив, що ми обоє наспівуємо однакову любовну пісеньку на хінді.
— Кумедно,— відзначив Навін,— чоловіче, ви наспівували одну й ту ж саму пісню.
Я посміхнувсь і знову збирався заспівати ще декілька рядків, як бувало раніше після склянки блакитного джину, коли Вікрам вклинився зі своїм запитанням.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь гори», після закриття браузера.