Читати книгу - "Три хрестики Аліє"

– Мою панну звати Агнешка Почаповська, вона дочка луцького єпископа Єроніма Почаповського, – несподівано втрутилась служниця, у відчаї припадаючи до ґрат. Маленька й проворна, вона заступила свою господиню і всім своїм перебільшено нещасним виглядом намагалася виправити необережність Агнешки. Її тонкі брови підскочили угору, а на простуватому обличчі колишньої селянки відобразилися всі жалі світу. – Моє ім’я Беата… Нас захопили татари, коли ми їхали від нареченого моєї панни додому, до Луцька. Допоможи нам, ясна пані! – змовницьки прошепотіла наостанок вона.

– Допомогти вам не можу, – не стишуючи голосу відповіла Аліє. Її очі вже не сміялися, погляд зробився серйозним і важким, без тіні насмішки.

– Але не бійтеся, – продовжила дівчина, – за вас дадуть гарний викуп, і невдовзі ви повернетеся додому.

– Слава Пресвятій Діві! – кинулася хреститися Беата.

Агнешка ж відійшла до малесенького віконечка, роблячи вигляд, що їй байдуже.

Тиша стала гнітючою. Татарка ще трохи постояла, неприкрито роздивляючись Беату, яка від радощів розплакалася, а потім махнула рукою Ельнуру, і вони разом попрямували до сходів, залишаючи панянок наодинці з їхньою лихою долею.

– Пані! Панночко! – окликнув хтось Аліє в кінці галереї дещо охриплим чоловічим голосом. – Благаю, пані, підійди до мене!

Аліє зустрілася поглядом з Ельнуром. Той заперечно похитав головою, суворо зводячи брови.

– Хто це? – запитала дівчина татарською.

– Козак. Звичайний козак.

– Якщо він звичайний козак, то чому знаходиться тут, а не на галерах? – примружилась Аліє. – За нього теж даватимуть викуп?

– Його присудили до страти. Пам’ятаєте, я говорив вам про вчорашнє повстання на галері, під час якого ледь не загинув ваш брат, Махмуд-ага? Нехай Аллах дарує йому довгих літ! Оце і є той молодик, який підняв повстання. І це він мало не вбив нашого дорогого Махмуда-агу, бодай скоріше загоюються його рани. Але коли брат ваш упав роззброєний, цей козак пощадив його, вчинивши дуже шляхетно, тому Халіль-бей вирішив надати йому останні почесті.

– Пані, благаю! – чоловік крикнув іще раз, і Аліє, більше не вагаючись, пішла на голос.

– Якщо мій батько виявляє повагу до цього козака, то я також мушу.

За ґратованими дверима стояв високий чоловік. Довге волосся спадало на плечі, борода брудними пасмами, перемішаними з запеченою кров’ю, звисала з підборіддя, а під очима від утоми набрякли мішки. І лише сірі очі світилися двома вогнями на засмаглому й покритому пилом обличчі в’язня. Попри ті очі, у яких іще спалахували іскри молодості, Аліє здалося, що йому вже за тридцять, а може, навіть за сорок років.

– І що ж це за почесті! – звернулася вона до Ельнура. – Невже він поводився недостатньо достойно, щоб йому навіть не дали змоги поголитися чи залікувати рани?

– Його вимиють перед стратою…

– Пані! – очі чоловіка горіли бунтівним вогнем, незримою силою притягуючи погляд Аліє.

Ельнур хотів було відвести дівчину назад, але вона йому не дозволила, помахом руки наказавши зачекати на неї осторонь.

– Пані чи, певно… панночка розмовляє українською! Яке щастя! Можливо, ти така ж бранка, як і я, а може, ти янгол у людській подобі… я ні про що тебе не питатиму, і не проситиму нічого, за що тобі могло б докоряти сумління. Лише поговори зі мною і…

– Я не бранка, і вже напевно не янгол, – перебила його Аліє, стримуючи незнайоме раніше збентеження.

Вона підійшла так близько до ґрат, що Ельнуру довелося завбачливо вхопити її за плече, але дівчина відкинула руку євнуха та продовжила далі уважно роздивлятися полоненого.

– Учора ти, з волі Аллаха, пощадив мого брата, наступного правителя Кафи Махмуда-агу.

– О, то ти й справді татарка? – чоловік примружився, вдивляючись у обличчя Аліє через перевиту ґратницю. – Та ще й така вельможна! Але твоя шкіра здається надто світлою, хоча очі й справді трошки розкосі, татарські… Ясна панна має надзвичайно гарні очі!

Аліє зніяковіла й укрилася рум’янцем під чадрою. Вона мала б розгніватися за такі зухвалі слова, які не заведено говорити дочці бея, але натомість лише розгубилась.

– А звідки так добре знаєш нашу мову? – продовжував чоловік.

– Моя матір українка. Вона навчила.

Бранець посміхнувся, а потім якось дивно поглянув на Аліє та запитав:

– А як інші? Їм вдалось втекти? Можливо, ти чула?

Дівчина похитала головою.

– Усі загинули, – тихо відповіла вона.

– Отже, усе марно… – чоловік відвів погляд і кілька секунд дивився в одну точку. – Земля їм пухом і царствіє небесне!

В’язень зовсім перемінився на вид; його очі на мить зробилися тьмяними, ніби життя залишило їх. Перехрестившись, він зірвав із себе натільний хрестик і через отвір у ґратах простягнув Аліє.

– Можливо, Господь Бог покарає мене за це, але він все бачить, він знає, що не зрікаюсь я його… Як би я бажав, щоби по смерті прах мій упокоївся на рідній землі!.. Але не така в мене доля, – його голос зривався й переходив на шепіт. – Знаю, що не маю права простити, але все ж попрошу. Якщо коли-небудь якась християнська душа їхатиме до українських земель, нехай передасть це Марії Кушнірці, матері Лукаша… вона мешкає в Києві на Подолі…

– А Лукаш – це ти?

– Я, – чоловік сумно посміхнувся, і Аліє здалося, що він значно молодший, ніж їй подумалося спершу.

Чомусь це спостереження видалось їй важливим. А ще важливішим було те, що ця людина зі світлими очима скоро мусила померти.

– Обіцяю, що передам твого хрестика, Лукаше! – пошепки сказала вона, примушуючи себе відійти від ґрат.

Не обертаючись, Аліє Ханим попрямувала сходами вниз, за всю дорогу додому не зронивши жодного слова.

Казка перша

Принцеса Татарії

Того вечора море було спокійним, ніби гладінь дзеркала. Ледь гойдалися на хвилях легенькі ялики, непорушно стояли оголені щогли галер.

Аліє завжди любила спокійне море. Вона йшла на скелі, що височіли за міськими мурами, де ніхто не міг її побачити, знімала з обличчя чадру та годинами спостерігала за ледь помітними гребінцями зеленавих хвиль, підставивши обличчя вечірньому бризу.

Але сьогодні спокійне море дратувало її. Підібгавши ноги, дівчина за звичкою сіла на ще тепле від денної спеки каміння, але цього разу воно виявилось надто твердим, а захід сонця – надто млявим. Сьогодні їй хотілося шторму!

Аліє опустила руку в торбинку, яка висіла на поясі, та дістала звідти затерту срібну монету. Довго тримала її в руці, ніби наважуючись на щось, а потім раптово підкинула.

– Один, два… Три!

Монета підлетіла угору і, голосно дзенькнувши об кам’яну кладку, повернулася догори тильним боком.

Ледь помітна посмішка промайнула на устах дівчини й одразу ж зникла.

Аліє одягла чадру, поправила оксамитову