Читати книгу - "Як розмовляти з дівчатами на вечірках. Цинамон.Оповідання"

Вік пішов поставити вино на кухню, а я заглянув до вітальні, звідки лунала музика. Там були танці. Стелла зайшла туди і стала похитуватись під музику, а я дивився на неї.

Це було на початку епохи панку. Наші грамофони грали «Adverts and Jam», «Stranglers», і «Clash», і «Sex Pistols». На чужих вечірках ви почули б «ELO», «10cc» і навіть «Roxy Music», а якщо пощастить, то навіть Боуі. Під час програми обміну в Німеччині єдиною пластинкою, на яку погоджувалися всі, був альбом «Harvest» Ніла Янга, і його пісня «Heart of Gold» була рефреном під час усієї поїздки. «Я переплив моря заради серця золотого»...

Музику, яка лунала з вітальні, я не впізнав.

Вона була трохи схожа на німецьку електронну поп-групу «Kraftwerk» і трохи на пластинку з дивними звуками, яку мені подарували на останній день народження. Хоча ця музика мала ритм, і шестеро дівчат у кімнаті повільно рухалися в такт, та я дивився лише на Стеллу. Вона сяяла.

Вік протиснувся повз мене до кімнати. У нього в руці була банка світлого пива. «На кухні є випивка», — сказав він мені. Він походив навколо Стслли і заговорив з нею. Через музику я не чув, про що вони розмовляли, але знав, що мені немає місця в цій розмові.

Я не любив пиво. Тоді не любив. Я пішов на кухню подивитися, чи є там щось, чого б мені хотілося випити. На кухонному столі стояла пляшка кока-коли, і я налив собі повну склянку й не зважився сказати бодай слово двом дівчатам, які розмовляли на тьмяно освітленій кухні. Вони були жвавими і напрочуд милими. В обох була дуже темна шкіра, блискуче волосся і одяг, як у кінозірок. Вони розмовляли з акцентом, і обидві були мені чужі.

Я пішов далі з колою в руці.

Будинок був більшим, ніж здавалося зовні, просторішим і складнішим, ніж стандартний триповерховий будинок, який я уявляв. У кімнатах була напівтемрява, я взагалі сумніваюся, чи в будинку були лампи більше ніж на 40 ват. І в кожній кімнаті, в яку я заходив, були люди, наскільки я пам’ятаю — лише дівчата. На другий поверх я не пішов.

В оранжереї була лише одна дівчина. Її волосся було прекрасним, білим, довгим і прямим. Вона сиділа за скляним столиком, склавши руки в замок і вдивлялася в сутінки. Здавалося, їй сумно.

— Ти не проти, якщо я тут присяду? — запитав я, вказуючи чашкою на місце поруч.

Дівчина похитала головою і знизала плечима, показуючи, що їй байдуже. Я сів.

Вік пройшов повз двері оранжереї. Він розмовляв зі Стеллою, але глянув на мене.

Я сидів за столом, водночас засоромлений і сповнений надій. Вік зімітував рукою розмову. Говори. Правильно.

— Ти звідси? — запитав я дівчину.

Вона похитала головою. На ній був декольтований сріблястий топ, і я намагався не витріщатися на її принадні форми.

Я запитав:

— Як тебе звуть? Я Енн.

— Вейнина Вейн, — чи щось схоже на це промовила вона. — Я друга.

— Ти ба. Дивне ім’я.

Вона глянула на мене своїми великими ясними очима.

— Це означає, що моя прародителька також була Вейн. І я зобов’язана звітувати перед нею. Я не можу народжувати.

— Он воно що. Але для цього все одно ще зарано, ні?

Вона розчепила руки, піднесла їх над столом і розчепірила пальці.

— Бачиш?

Мізинець її лівої руки був кривим і роздвоювався на кінці. Невеличкий дефект.

— Коли мене закінчили, потрібно було прийняти рішення: буде мене збережено чи знищено. Мені пощастило. Зараз я подорожую, тоді як мої досконаліші сестри перебувають вдома в гомеостазі. Скоро я маю повернутися до Вейн і розповісти їй про все, що я бачила. Всі мої враження від вашого місця.

— Я насправді не живу в Кройдоні, — сказав я. — Я не звідси.

Я поцікавився, чи вона американка. Я уявлення не мав, про що вона говорить.

— Як ти кажеш, — погодилася вона, — жоден з нас не звідси.

Вона сховала ліву руку з шістьма пальцями під правою.

— Я чекала, що ваше місце буде більшим, чистішим і кольоровішим. Але все одно, воно — перлина.

Вона позіхнула, на мить прикривши рота правою рукою й одразу поклавши її на місце.

— Я знудилась від подорожей і часом хочу, щоб це скінчилося. В Ріо на карнавалі я побачила їх на мосту, золотистих і високих з комашиними очима й крилами і, піднесена, побігла привітатися з ними, але раптом побачила, що це лише люди в костюмах. Я запитала в Хола Колт: «Чому вони так намагаються бути схожими на нас?» І Хола Колт відповіла: «Бо вони ненавидять себе, свій колір, всі відтінки рожевого й коричневого і те, що вони такі маленькі». Ось що я пережила, навіть я, а я не доросла. Це наче світ дітей або підлітків».

Тоді вона усміхнулась і сказала:

— Добре, що ніхто з них не міг бачити Хола Колт.

— Мм, — сказав я, — не хочеш потанцювати?

Вона одразу ж похитала головою.

— Це не дозволено, — сказала вона. — Я не маю права робити нічого, що може зашкодити мені. Бо я власність Вейн.

— Може, тоді ти хочеш щось випити?

— Води, — сказала вона.

І пішов на кухню, налив собі ще коли й чашку води з-під крана. З кухні — знов до передпокою, а звідти до оранжереї, але вона була порожня.

Я подумав, чи не пішла дівчина до вбиральні, й чи не передумає вона щодо танців. Я заглянув до вітальні, де танцювали. Там стало тісніше. Більше дівчат танцювало, і з ними було кілька хлопців, яких я не знав. Вони здавалися на кілька років старшими від нас з Віком. Дівчата і хлопці зберігали дистанцію, але Вік тримав Стеллу за руку, поки вони танцювали, а коли пісня скінчилась, він обійняв її звично, ніби свою власність, аби впевнитися, що ніхто інший не втрутиться.

Я подумав, чи дівчина, з якою я розмовляв в оранжереї, не пішла нагору, бо не зустрів її на першому поверсі.

Я зайшов до вітальні, що була навпроти кімнати, де танцювали, і сів на диван. Там уже сиділа дівчина. У неї було темне коротко стрижене волосся, що стирчало в різні боки. Вона поводилася нервово.

«Говори», — подумав я.

— Мм, у мене зайва чашка води,