Читати книгу - "Ноніта. Відкриття Америки. Новели"

фіранку профіль чиєїсь прародительки, яка найделікатнішим чином зосереджено шамкала, споживаючи свою їжу! Але яке жорстоке розчарування, раптове і блискавичне (tiens, donc, le salaud! яка мерзота! зверніть увагу) відчував я, угледівши фігуру, яка виходила з-за куліси театру тіней та являла з підвіконня своє оголене єство пишногрудої танцюристки з бурштиновими стегнами андалузької кобилиці!

Так місяці й роки проводив я в ненаситному полюванні на обожнених паркиць, спрямований до пошуку, який, я знаю, бере свій незгладимий в пам’яті початок з тієї самої миті мого народження, коли стара беззуба акушерка - результат марних пошуків мого батька, який тим ночним часом спромігся знайти тільки її, що стояла однією ногою край могили - витягла мене зі склизької темниці материнського лона і при світлі життя показала своє безсмертне обличчя jeune parque, молодої парки.

Я не шукаю виправдань для вас, що читають ці записи (a la guerre comme a la guerre, на війні як на війні), але хочу хоча б пояснити, наскільки фатальним виявився збіг обставин, що привів мене до тієї перемоги.

Одна вечірка, на якій у колі запрошених був і я, виявилась жалюгідним petting party, збориськом шукаючих утіх парочок, складених з молодих манекенниць та ще статево незрілих університетських студентів. Надмірна хіть визивних красунь, які відверто пропонували свої груди з розстібнутої у запалі танцю блузи, не подобалась мені. Я вже подумував збігти з цього банального торговища ще незайманими проміжностями, коли тонкий звук, майже виск (хіба можна словами виразити шалену висоту тону та сипле згасання писку виснажених голосових зв’язок, l’allure suprème de ce cri centenaire? цього столітнього крику на граничній межі?), трепетний репет дряхлої стариці порушив тишу, що зустріла її. А в дверному отворі я вбачив її, її лик далекої парки того передродового шоку, її личину, відмічену натхненністю хтиво закручених сивих пасом; побачив заклякле тіло, що похитувалося на кістлявих ногах, гостряками своїх кутів воно настовбурчувало тканину зношеного чорного плаття; зігнутий на дугу ламкий абрис кощавого стегна, яке беззахисно випирало під стародавньої стриманості та поштивого вигляду спідницею.

Господарка дому, пересічна дівуля, з підкреслено робленою гостинністю підняла очі до неба і мовила: «Це моя бабуся».

[Тут кінчається незаймана частина рукопису. Як вдалося зрозуміти з окремих рядків, які ще можна було розібрати, далі все відбувалося так. Через кілька днів Гумберт Гумберт викрадає бабусю у господарки дому і, всадивши її на раму велосипеда, прямує з нею до П’ємонту. Спочатку влаштовує в приюті для незаможних перестарілих, де тією ж ніччю оволодіває нею, відкривши, між іншим, що для стариці - це не перший досвід. На світанку наступного дня до стоячого у досвітньому садовому сутінку щасливця підходить молодик сумнівної зовнішності і незворушно питає, чи насправді стариця доводиться Гумбертові бабусею. Занепокоєний Гумберт з’їжджає разом з бабусею з приюту і починає карколомну гонку по шляхах П’ємонту. Вони відвідують Винний Ярмарок у Капеллі, Свято трюфелів у Альбі, беруть участь у дефіле масок у Кальянетто, заїжджають на продаж великої рогатої худоби у Ніцу Монферрато, на конкурс «Прегарна Мірошничка» в Іврею, на змагання з бігу в мішках на честь свята місцевого святого в Кондолі. В кінці цього божевільного кидання по нескінченності краю, який гостинно прийняв його, Гумберт помічає, що його котень уже подавно і незворушно переслідує молодий дослідник у сідлі моторолера «Ламбретта», причому робить це зовсім не криючись. У містечку Інчіза Скапаччіно він відводить Ноніту до мозольного оператора, на хвилинку відскакує купити цигарок, повертається і бачить, що стариця залишила його та втекла з викрадачем. Кілька місяців Гумберт проводить у глибокому відчаї, врешті знаходить зрадницю, вже завсідницю інституту вроди, куди її відвів спокусник. На лиці паркиці немає жодної зморшки, волосся сяє світлою міддю, губи, як свіжа червона квітка. При виді такого падіння Гумберта Гумберта охоплює пекельний жаль і німий відчай. Не видавши слова, він купує дубельтівку і рушає на пошуки злодія. Знаходить недруга в кемпінгу, де той зайнятий видобуванням вогню тертям однієї об другу двох деревинок. Стріляє: один, два, три рази, все мимо, аж поки його не беруть під білі руки два служителі в чорних беретах та шкіряних маринарках. Незабарно арештованого Гумберта Гумберта присуджують до шести місяців ув’язнення за незаконне володіння зброєю та позасезонне полювання.]

1959

Від перекладача

«Лаконічний щоденник» уперше вийшов книжкою в 1963 р., назва перейшла до збірки від рубрики, яку письменник із 1959 р. вів у щоквартальному літературному часопису «Іль Beppi». Назва походить від міланської кав’ярні «Beppi», що значить «Кнури», хоча це не означає, що журнал мав відверто так і зватися, хоча і титулований у множині, зауважте, а все ж до титулу був доданий визначений артикль однини, так що, очевидно це кнури, але дещо й не вони, таким от чином. Отже, часопис узяв ім’я від кав’ярні з «плідною» назвою (мабуть, щоб зробити більш плодовитим своє видання), де збирались поети, письменники і засновник журналу Лучано Анческі. Журнал мав ґрунтовні авангардні амбіції і справді, п’ятірка його поетів у подальшому сформувала ядро неоавангардної Групи 63. Умберто Еко почав співпрацювати з цим виданням з 1959 р., як уже сказано, публікуючи сатири на звички і звичаї та пародії на літературні, телевізійні й інші опуси під рубрикою «Лаконічний щоденник».  Відтак зі згасанням рубрики часопису від видавництва Мондадорі надійшла пропозиція підготувати збірку до друку самостійним томом. І «Лаконічний щоденник» вийшов у світ і продовжує це робити й досі.

Однак матеріалів було стільки (ще зі студентських літ Еко багато його сатир ходили по руках у списках) і вони так невпинно накопичувались, що нові pastiches і divertissements, пародії і розваги, зібрані вже в новій збірці, в 1992 побачили світ під новою назвою «Другий лаконічний щоденник» (Secondo diario minimo).

У передмові ж до першої збірки письменник сказав: «Тому що така доля пародії: вона ніколи не повинна боятися перебільшувати. Якщо влучає в ціль, то тим робить ніщо інше, як угадує наперед щось таке, що пізніше інші втілюватимуть не сміючись — і не червоніючи —з твердою та пихатою серйозністю».

Як бачимо, в нашому випадку Еко безжально пародіює знамениту «Лоліту» Владіміра Набокова, де, як пригадуємо, «старий» Гумберт Гумберт закохується в юну «німфетку» Лоліту. В Умберто Еко дещо навпаки.

Геннадій Федоров ( Чернігів)

Відкриття Америки[3]

З італійської переклав Андрій Маслюх

ТЕЛМОН. Добрий вечір. На годиннику - 19.00, сьогодні 11 жовтня 1492 року, і ми готуємося вийти на прямий зв’язок з флагманським кораблем експедиції Колумба, яка до 6-ої