Читати книгу - "Ноніта. Відкриття Америки. Новели"
- Жанр: Гумор
- Автор: Умберто Еко
Як і багато інших письменників, Умберто Еко почав свою письменницьку кар'єру з літературних жартів. «Ноніта» — один з найпопулярніших таких жартів. Жарт, пародія, травести-аналіз — цю розповідь можна назвати як завгодно. Умберто Эко проти «Лоліти» Владіміра Набокова.
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Умберто Еко
Ноніта. Відкриття Америки. Новели
Ноніта[1]
З італійської переклав Геннадій Федоров
[Цей рукопис передав нам начальпик тюремної варти одного п'ємонтського містечка. Повідані цією людиною розпливчаті відомості про таємничого в'язня, який залишив манускрипт у цюпі, завіса туману над долею автора, якесь дивне цілковите мовчання з боку тих, хто знав особу, що пописала ці сторінки — все це примусило нас вдовольнитися тим, що нам було дано знати, й утішитися цими залишками рукопису — за винятком поточеного мишами — на підставі яких, ми вважаємо, читач зможе скласти собі уявлення про незвичайну справу Гумберта Гумберта (але хіба не парадоксальним чином таємничий в'язень Владімір Набоков виявився біженцем в області Ланге і чи не розкриває нам цей рукопис невідоме обличчя багатоликого супротивника моралі?) і вивести з цих аркушів їх вміст: прихований урок -урок високої моралі під прахом ницої розпусти.]
Ноніта. Цвіт юності моєї, туга ночей моїх. Я ніколи не побачу тебе. Ноніта. Ноніта. Три склади як зіткане з ніжності заперечення: Но. Ні. Та. Ноніта, хай вічно буде пам’ять про тебе зі мною, поки не стане твій образ тьмою, а місцем твоїм гробниця.
Моє ім’я Гумберт Гумберт. Коли сталося це, я безшабашно виснажував себе торжествами юності. За словами людей, які знали мене, не тих, хто бачать тепер у цій казні зсохлу людину з першими ознаками пророчої рослинності, що робить шерехатими щоки; за словами людей, які знавали мене тоді, був я отроком обдарованим з патиною меланхолії, якій, гадаю, я зобов’язаний південним хромосомам мого калабрійського предка. Діви, пізнані мною, жадали мене всім шаленством свого квітучого лона, вони стреміли до мене всю земну тривогу своїх ночей. Я мало що пам’ятаю про дів, яких пізнав, мої погляди ледве ковзали по їхніх щоках, які золотіли проти світла шовковистим прозорим пухом, бо був хижо захоплений зовсім іншою пристрастю.
А захоплений, друже мій читачу, з усією шаленістю моїх ретельних років я був захоплений пристрастю до тих, кого ти з розніженою в’ялістю назвав би «старицями». Усім глибинним сум’яттям мого молодецтва тягнувся я до них, уже відмічених суворістю невблаганних літ, зігнених фатальним сходом восьми десятків зим, жорстоко пригнічених жаданою появою старіння. Для опису цих зневажених більшістю чоловіків дряхлиць, удостоєних неподобної байдужості звичайних прибічників, usagers, двадцятип’ятирічних пружних тілом мешканок Фріулі, стиснений також і в цьому сплесками бурливого знання, що завжди придушує кожний притаманний мені порив цнотливості, застосую я, мій читачу, термін, в точності якого в мене немає невпевненості: паркиці[2].
Що сказати вам, тим, що осуджують мене (toi, hypocrite lecteur, mon semblable, mon frère! тобі, лицемірному читачеві, подобі моїй, братові моєму!), про ранішню здобич, яку запропоновано найлукавішому любителеві паркиць серед багнищ цього нашого підземного світу! А ви, що прямуєте свій біг по вечірніх садах у тривіальному переслідуванні ледве округлих тілом отроковиць, що знаєте ви про смиренне і скрадливе, збуджуюче свербіж слідкування, яке любителеві ветхих дів дозволено вести з лавиці старого саду в духовитій тіні базиліки, на гравійній доріжці приміського цвинтаря, на розі богадільні недільним часом, біля дверей нічліжки, з рядів псаломщиків опікунської процесії, на доброчинній лотереї, з завжди закритого від сторонніх поглядів любовного, ой леле!, неминуче цнотливого укриття, звідки можна зблизька спостерігати за їх зритими вулканічними складками лицями; за водянистими, затягнутими катарактою орбітами; за невірним порухом зсохлих губ, що запали у витончене провалля беззубого рота, губ, іноді прорізаних виблискуючим струмком слинявого екстазу; за знівеченими вузлуватими руками, які ледве перебирають чотки та нервово тіпаються у непристойному, провокаційному тику!
Друже-читачу, я ніколи не зможу передати тобі безутішне томління цих перебіжних жертв пари очей, їх спазматичний дрож від навмисних легких дотиків, від ліктьового поштовху у трамвайній давкотні («Даруйте, синьйоро, чи не бажаєте сісти?» О, чорт тебе забирай, та як насмілився ти перехопити затягнутий вологою погляд вдячності й відповідне «Дякую, добрий юначе!», ти, котрий волів би прямо на місці втілити в життя Бахусову сцену оволодіння?); від торкання литками колін під час поштивого просування між рядами стільців у післяполудневій самотності периферійного кінотеатру; від повного стриманої знемоги потиску — о, спорадичний момент гранично близького контакту! — кістлявої руки поважної стариці, якій я зі скрушеним виглядом молодого першопрохідника допоміг перейти вулицю на сигнал світлофора
Події моїх насмішкуватих літ вели мене до інших іще зустрічей. Як сказано, виглядав я аж до біса гарно: смагляві щоки й ніжне дівоче обличчя, відмічене зародженням зрілості. Я не нехтував коханням ще не сформованих дівуль, але зносив його як данину обставинам віку. Пам’ятаю, одного травневого дня, коли світило стояло на вечірнім прузі — це було в провінції Варезе в парку одного гостинного маєтку над озером з червоною від призахідного сонця гладінню — лежав я під покровом кущів біля однієї шістнадцятилітньої, ще неопереної, одне ластовиння, охопленої жаром любовних устремлінь, які воістину лякали. І ось, мій читачу, в ту саму мить, знехотя віддаючи юнці легко спадаюче чудотворне місце моєї зрілості, я і вбачив, майже вгадав у вікні другого поверху обриси дряхлої зігненої навпіл стариці, яка розгортала вздовж ноги безформний джгут чорної бавовняної панчохи. Швидкоплинне видіння цієї зритої здутими венами кінцівки з напливами жирових відкладень, яку ублажали немічні рухи старечих рук, що розминали панчішну грудкуватість, явилось мені (о, мої жадаючі очі!) безжально спокусливим фалічним символом, обласканим цнотливим жестом; і так лучилось, що тієї ж миті, охоплений екстазом, який від віддаленості став тільки сильнішим, я з хрипом вибухнув виливом біологічних складових моєї загари, які дівчисько (нетямуще жабеня, як я тебе ненавидів!) зі стогоном підібрало як данину своїм, ще нестиглим принадностям.
О, хіба могло колись збагнути ти, нерозумне знаряддя моєї відкладеної пристрасті, що споживаєш харчі з чужого столу? Що дурненьке марнославство твоїх незрілих літ було мені лиш палким порочним спільником? Від’їхавши з родичами наступного дня, ти за тиждень надіслала мені листівку з підписом: «твоя стара подруга». Чи вгадала ти правду, точним епітетом явивши свою прозорливість, чи то була жаргонна бравада ліцейської студентки на зло епістолярній філологічній спадщині?
О, з яким трепетом став я вдивлятися з того часу в вікна кожної ванної кімнати в надії угледіти позбавлений одягу silhouette, силует, вісімдесятилітньої перестариці? О, скільки вечорів провів я в самотньому жаданні, причаївшись за деревом і звернувши погляд на спроектований на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ноніта. Відкриття Америки. Новели», після закриття браузера.