Читати книгу - "Гра престолів"

Санса тим часом не зводила очей з Джофрі. «Він має послухати мене, він повинен» — думала вона. Король посовався на престолі.

— Хай говорить, — наказав він. — Бажаю вислухати вельможну панну.

— Дякую, ваша милосте.

Санса посміхнулася сором’язливою потаємною посмішкою, призначеною тільки для нього. Він слухав. Вона знала, що послухає.

— Зрада — то згубне зілля, — урочисто оголосив Пицель. — Його слід винищувати з корінням та насінням, аби нові зрадники не плодилися при кожній дорозі.

— Ви заперечуєте злочин вашого батька? — запитав пан Баеліш.

— Ні, вельможні панове. — Такого Санса й на думці не мала. — Я розумію, що пана батька слід покарати. Я благаю лише про милосердя. Мій пан батько напевне шкодують про зроблене. Вони були другом короля Роберта і любили його, ви усі знаєте. Вони не просили про посаду Правиці, а зголосилися тільки на прохання короля. Напевне, їм збрехали. Князь Ренлі, князь Станіс… ще хтось… напевне, їм збрехали, інакше…

Король Джофрі нахилився уперед, схопившись за поручні престолу. Зламані кінці мечів витикалися між його пальців.

— Він казав, що я не король. Навіщо було таке казати?

— Вони ж ногу зламали, — загарячкувала Санса. — Вона їм так боліла. Маестер Пицель давав їм макове молочко від болю, а люди кажуть, що від макового молочка у голові суцільний туман. Інакше б вони ніколи такого не сказали.

Подав свій голос Варис:

— Чиста дитяча віра… така зворушлива невинність… і все ж недарма кажуть, що інколи вустами маляти глаголає мудрість.

— Але зрада є зрада, — миттю заперечив Пицель.

Джофрі неспокійно розгойдувався на престолі.

— Матінко?

Серсея Ланістер пильно роздивилася Сансу.

— Якби князь Едард зізнався у своєму злочині, — нарешті мовила вона, — ми б знали, що він розкаявся у власному безумстві.

Джофрі рвучко підвівся. «Прошу» — подумала Санса, — «благаю, будь тим королем, якого я знаю: добрим, шляхетним, ласкавим. Благаю тебе!»

— Ви маєте ще щось сказати? — запитав король.

— Тільки те… якщо ви мене кохаєте, змилосердьтеся, мій принце.

Джофрі роздивився її з ніг до голови.

— Ваші ласкаві слова зворушили мене, — шляхетно вимовив він і кивнув, немовби обіцяючи, що все буде добре. — Я так і вчиню… але ваш батько має зізнатися. Має зізнатися у злочині й визнати мене королем, бо інакше милосердя йому не буде.

— Вони зізнаються, — мовила Санса, і серце в неї злетіло до неба. — Обіцяю вам.

Едард XV

Солома на підлозі тхнула сечею. Тут не було ані вікна, ані ліжка, ба навіть цебра до вітру ходити. Він пам’ятав стіни червоного каменю, порослі плямами салітри, сірі дощаті двері у два вершки завтовшки, обкуті залізом. Усе це він побачив мимохідь, поки його штовхали досередини. А щойно двері з гуркотом зачинили, більше не бачив нічого, мовби осліп.

Або ж помер. І був похований разом зі своїм королем.

— Леле, Роберте, — бурмотів він, мацаючи холодну кам’яну стіну і страждаючи від болю в нозі з кожним рухом.

Він пам’ятав, як жартував король у крипті Зимосічі під поглядами холодних кам’яних очей Королів Зими. «Король зжере» — мовив Роберт, — «Правиця сраку підітре». Як він реготав з тієї приказки. І все ж розумів її неправильно. «Короля вже не мають» — проказав про себе Нед Старк, — «і з ним Правицю поховають». Підземелля знаходилося десь під Червоним Дитинцем, а як глибоко — він і уявити боявся. Пам’ятав-бо старі байки, як Маегор Лютий стратив усіх каменярів, що мурували замок, аби ніхто не взнав його таємниць.

Спочатку він кляв їх усіх: Мізинця, Яноса Слинта з його золотокирейниками, королеву, Крулеріза, Пицеля, Вариса, пана Барістана, ба навіть Робертову рідну кров — князя Ренлі, який утік, коли був потрібен найбільше. Та зрештою почав клясти одного себе.

— Дурень! — кричав він у темряву. — Проклятий богами сліпий дурень…

У темряві перед ним плавало обличчя Серсеї Ланістер. Волосся її сяяло сонцем, але усмішка була жорстоко глузлива.

— Коли граєш у гру престолів, то виграєш або гинеш, — прошепотіла вона.

Нед зіграв з нею і програв, а його люди заплатили за його дурість власною кров’ю. Коли він думав про доньок, то ладний був плакати, але сльози ніяк не хотіли текти. Навіть тут він залишався Старком на Зимосічі: горе та лють однаково замерзали в нього всередині.

Не рухаючись, він майже не спричиняв болю нозі, тому намагався лежати якнайтихіше. Скільки минуло часу, він не знав: сонця та місяця не бачив, на стінах відмічати у темряві не міг. Нед заплющував очі, тоді розплющував. Жодної різниці. Він спав, прокидався, знову спав, і не знав, що болючіше: прокидатися чи спати. Коли він спав, то бачив сни: чорні неспокійні сни про кров та порушені обіцянки. Коли він прокидався, то не мав чого робити, тільки думати, а думки увіч були ще гірші за сни. Думати про Кет було болючіше, ніж спати на кропивному ліжку. Він питав себе, де вона, що робить, чи побачить він її ще колись.

Години складалися у дні — принаймні так йому здавалося. Він відчував тупий біль у зламаній нозі, свербіння під лубком. Коли торкався стегна, то відчував жар у плоті під пальцями. Єдиним звуком навколо був його власний подих. По якійсь годині він почав говорити уголос, аби лише почути чиїсь слова. Щоб зберегти здоровий глузд, він думав про майбутнє, будував замки надії у темряві склепу. Робертові брати десь там, у великому світі, збирають потуги на Дракон-Камені та у Штормоламі. Алин та Гарвін повертаються до Король-Берега з рештою його сторожі, давши раду панові Грегору. Кетлін підіймає північ на боротьбу, отримавши звістку про нього, і до неї стікається панство річкового краю, Гори та Долини.

Він усвідомив, що дедалі частіше думає про Роберта. Він бачив короля таким, яким той був у розквіті юності: високим та вродливим, з великим рогатим шоломом на голові, з келепом у руці, верхи на коні, схожим на бога війни. Він чув його сміх у темряві, бачив його очі — блакитні, чисті, мов гірські озера.

— Подивися на нас, — казав Роберт. — О боги, як ми до цього докотилися? Ти сидиш тут, а мене задавила свиня. Ми ж разом захопили престол…

«Я підвів тебе, Роберте» — подумав Нед. Він не зміг