Читати книгу - "Пан Ніхто"

Студений зустрічний вітер густо січе дрібними дощовими краплями, але бувають хвилини, коли людина мусить знехтувати комфортом заради профілактики, духовної і фізичної.

Я байдуже минаю два мости і виходжу аж на третій — Пон де ла Машін, у якого та перевага, що він тільки пішохідний, до того ж досить довгий, і можна легко побачити, причепили за тобою хвоста чи ти поки що вільний від цього тягаря. Хвоста немає, але я не можу бути впевненим, що мене не обманює недостатня видимість і що за мною не стежать здалеку. Тому, вийшовши на Рю-де-Рон, я вирішую присвятити кілька хвилин вітринам, проходжу один за одним два пасажі й опиняюся на невеликій площі, пірнаю у вузеньку вуличку і нарешті вибираюсь на Гранд-рю, теж досить вузьку, незважаючи на солідну назву. Гранд-рю вузька і крута, взагалі це якийсь тінистий жолоб, що веде до горішньої частини старого міста.

Будинок мені знайомий. Я був у ньому колись, після іншого провалу. Того провалу, під час якого мій учитель і друг Любо скінчив свої земні справи. Я піднімаюсь темними сходами на другий поверх, розбираю в напівтемряві прізвище Георга Роса і дзвоню тричі — один довгий дзвінок і два коротких.

Зсередини чути кроки, потім двері відчиняються, і на порозі стає невисокий літній чоловік у халаті, з великою головою на тонкій пташиній шиї. Господар окидає мене поглядом, і я розумію, що він упізнав. І все-таки запитує:

— Вам кого?

— Пан Георг Рос?

Старий киває.

— Я хотів би знати, чи сюди перебралась фірма «Вулкан»?

— Так, два місяці тому. Прошу…

Пароль тепер інший, але чоловік той же. Він так муміфікувався з роками, що навряд чи зміниться до кінця свого життя. Я проходжу похмурим вестибюлем і опиняюсь у знайомій вітальні зі старовинними меблями, стилю яких я так і не зрозумів, та з величезним потемнілим і зеленим, немов стояча вода, дзеркалом над каміном.

— Може, вип'ємо по чашці кави? — люб'язно пропонує господар. — Домашня робітниця приходить аж о десятій.

— Сподіваюсь, та сама.

— Та сама, жива й здорова. Як не дивно, навіть я ще живу.

— Не бачу причин для протилежного.

— Так, справді: жодних. Коли нема ніякого сенсу жити, тоді живеш до глибокої старості.

— Негарно обмовляти себе, — заперечую я. — Хіба клопоти, яких я вам завдаю, не свідчать про щось змістовне?

— Свідчать про дрібниці.

Він зневажливо махає рукою і йде принести каву, а я гукаю йому вслід:

— Дозвольте узнати, чи пан Чезаре не залишив для мене якогось оферта.

— Залишив, — бурчить господар. — Але я також залишив кофейник на плитці.

Я відчуваю, як на серці стає легше, і мені навіть здається, що похмура вітальня одразу якось світлішає, ніби осіннє сонце глянуло на мить у вікна.

Лише після того як каву принесено, розлито у тонкі порцелянові чашки й випито, старий знову виходить, довго тупає по квартирі, пересуває меблі і нарешті приносить мені так званий оферт неіснуючого Чезаре. Я розкриваю конверт, уважно перечитую послання, потім на всяк випадок перечитую ще раз і аж тоді чиркаю сірником, запалюю його й вичікую біля каміна, поки воно перетвориться на попіл.

У листі Белева сказано:

«Особа, яка живе під прізвищем Андрея Горанова, — та сама, що зустрічалася з Цаневим у Мюнхені. Досі я не зміг її ідентифікувати. Жодних слідів самого Горанова немає. У тому ж будинку живе й емігрант Лазар Пенев, що деякий час працював на радіостанції «Вільна Європа».

Чоловік, який видає себе за Горанова, згідно з моїми спостереженнями, не підтримує контактів ні з ким. Обережний, підозріливий, майже ніде не показується. Якщо він і підтримує якісь зв'язки, то, мабуть, через Пенева, який часто появляється в місті.

Не виключено, що Пенев зауважив мене під час моєї попередньої місії у Мюнхені. Тому я завжди намагався стежити за ним здалеку. Однак учора він побачив, як я йшов услід за ним. Не знаю, чи впізнав. На всяк випадок я припиняю спостереження за ним і залишаю цю довідку».

Дивлячись, як послання перетворюється на попіл, я чую голос господаря квартири:

— Можу я чимось вам допомогти?

— Так. Папером і конвертом.

Мій лист ще коротший:

«Спроба ліквідувати Б. Він знаходиться в общинній лікарні, Лозанна. Пропоную перейти до варіанта «дельта».

Я запечатую конверт установленим способом і даю панові Росу:

— Буду вам вельми зобов'язаний, якщо знайдете спосіб до полудня зв'язатися з братом Чезаре.

— Неможливо, — з жалем розводить руками старий. — Сьогодні — не день зв'язку. День — завтра.

Все-таки добре, що день зв'язку — завтра, а не наступного тижня. Та нічого не вдієш. Господар — не радист, а всього-на-всього скромна поштова скринька. Скромна і вже дуже стара поштова скринька, але яка все ще корисна, хоча й твердить, що немає ніякого сенсу більше жити.

— Сподіваюсь, ваші справи не дуже погані? — співчутливо запитує господар.

Він не має уявлення про суть «наших справ», не виявляє жодної цікавості до них, і все ж таки в його погляді уловлюється тінь тривоги. Тривоги не за себе, а за цю незнайому людину, яка несподівано з'явилася у цей дім, щоб одержати і вручити лист невідомого призначення.

— Нічого фатального, — відповідаю. — Наші справи рідко йдуть як годинник. Навіть у країні годинників.

Потім подаю йому руку і квапливо виходжу.

Я знову серед цього вузького жолоба, що зветься Гранд-рю, але тепер уже спускаюся вниз, а пронизливий вітер дме в спину.

Отже, справи прояснюються, принаймні щодо вчорашньої катастрофи. Кажеш, не збагнув, чи він упізнав тебе… Ну, тепер уже збагнув, причому найбільш болісним способом. Болісним для тебе і паскудним для завдання.

Два роки тому Белев займався у Мюнхені деякими людьми, зв'язаними з «Вільною Європою». Його цікавила, ясна річ, не «Вільна Європа», а другий бік монети — ЦРУ. Очевидно, тоді він і зіткнувся з Пеневим. І, мабуть, Пенев його бачив і запам'ятав.

Звичайно, це чиста випадковість: стежиш у цілковитій таємниці за якимсь типом і якраз тоді, коли не треба, натикаєшся на іншого, який тебе знає. Така випадковість може спіткати будь-кого, і в цьому відношенні вини за Белевим немає жодної. Його вина в тому, що він не тримався по можливості далі від Пенева. Занадто понадіявся на свою професійну досвідченість і пішов слідом за ним. І тут несподівано трапилась інша випадковість, уже трагічна. Пенев його помітив.

Ну й що, як помітив? Пенев, напевно, також не