Читати книгу - "Пан Ніхто"

На друге запитання, — чому Горанов з таким недовір'ям поставився до Цанева, — Караджов також не зміг дати якоїсь осмисленої відповіді. Він запевняв, що написав свого листа без жодного відступу від встановленого стилю, і це, очевидно, відповідало істині, інакше представник «Ліпс і К°» навряд чи з'явився б на зустріч. Мабуть, осічка сталася під час самої зустрічі: якась помилка Цанева, про котру він і сам не підозрював, якесь умовне слово, умовний знак, яким мусив скористатися незнайомий, але не скористався, бо не знав їх. Але щодо цього Караджов був категоричним: ніякі паролі не передбачалися в жодному випадку.

Так чи інакше, результат був невтішним. Один — нуль на користь противника або нуль — нуль, а тим часом справу було зібгано, замість того щоб розкрити, і тепер треба все починати спочатку.

Приблизно у такому дусі розмірковує і Борислав на цю тему, розташувавшись в екзотичній тіні фікуса і курячи сигарету. Але генералові зараз не до загальних міркувань.

— Облиш це! Скажи, де, на твою думку, допущено помилку і як необхідно діяти далі.

— Помилка може бути в десятьох місцях… — підкидає Борислав.

— Помилка лише в одному місці, — перебиваю я його. — Лист.

— Як «лист»? — зводить брови генерал.

— Передача цього листа була авантюрою. І навіть якби він був написаний бездоганно, перевезення його через кордон також скидалося б на авантюру. Така хитра бестія, як цей так званий Горанов, не могла б повірити, що Караджов насмілиться ризикнути своєю долею, довіривши в чужі руки такого листа. Адже попередні листи він писав за кордоном, прибувши на місце, без жодного ризику.

— Можливо, ти правий, — мимрить шеф. — Хоч лист не містить у собі нічого такого, щоб проголошувати гучні слова про долі й авантюри. І, як тобі відомо, шанси в цьому плані старанно оцінювались. А крім того, лист, кінець кінцем, залишався єдиною можливістю.

Усе це так, звичайно. Бо перед тим як прийняти рішення про відрядження Цанева, іншу людину посилали в Лозанну по слідах «Ліпс і К°», і ця людина затратила цілих шість місяців, щоб зробити мізерні відкриття, що «Ліпс і К°» як фірма не існує, що це лише адреса «до запитання», якою, правда, ніхто ніколи не користується.

Може, єдиним мізерним каналом зв'язку для Горанова був цей Караджов, від якого той принагідно черпав відомості, щоб передати їх далі. Якби це було так, то всю історію можна було б відіслати туди, де їй і місце, — в архів службових справ. Але чи справді це було так? І оскільки іншого способу відповісти на це питання не знайшлося, вирішили нарешті послати Цанева в Мюнхен.

— Була й інша можливість, — озивається із властивою йому впертістю Борислав. — Чекати. Ви самі казали, що іноді найкраща можливість — чекати.

— Так, але не перед порожніми яслами, — заперечує шеф. — Чекання все-таки мусить мати якісь розумні межі. Що то за агент, який півроку не користується своєю адресою «до запитання». І хіба це не є достатньою підставою для того, щоб думати: якщо цей агент таки діючий, то він використовує для кожного свого інформатора окрему адресу «до запитання». І що після провалу Караджова адреса фірми «Ліпс і К°» уже ніколи не використовуватиметься.

Ми ще деякий час обговорюємо питання про помилку, оскільки Борислав любить заперечувати, а генералові подобаються суперечки, бо він переконаний, що тільки в них іноді народжується добра ідея. Опісля переходимо до завдання, яке нас чекає.

— Ви зовсім задимили кімнату, — зауважує шеф через дві години. — Людина вам пропонує закурити, а ви обов'язково намагаєтесь побачити дно пачки.

Потім він задумливо дивиться на нас, спочатку на м^не, потім на Борислава, і, ледь примружуючи сині очі, додає:

— Ну, кого з вас послати? Тебе чи Борислава?

Та ніхто з нас не ловиться на гачок. Бо це питання уже не раз задавалося таким самим тоном, а потім супроводжувалось зауваженням: «Ні, не вийде. Треба ще полікуватися над кореспонденцією. Що поробиш, коли ви мічені».

І ми лікувалися. Це таке лікування, що хочеться завити від нервів. Тож коли шефові спадає на думку запитання «Кого послати?», ми вдаємо, що це нас не стосується. Хай собі людина пожартує.

Проте сьогодні у нього начебто немає охоти до гумору, бо несподівано я чую:

— Пропоную їхати Боєву.

Борислав дивиться на мене з усмішкою, але до усмішки домішується легка меланхолія. Не тільки тому, що він залишається, а й тому, що залишається сам.

— Не шморгай носом, — докидає шеф. — Боєв першим повернувся, значить, само собою зрозуміло, першим і поїде.

«Першим поїде і першим провалиться», — думаю я собі наступного ранку, поки холодні струмені душу поступово повертають мене з царства сну, цього молодшого брата смерті, у прохолоду нового дня, тієї скромної чергової неділі, яку ми рідко маємо змогу оцінити.

Згодом, поки я снідаю в ресторані готелю, на згадку знову приходить Белев. Комбінацію з ним було вирішено обрати якнайпростішу і найзручнішу. Досвідчений у таких справах, він мусив стежити за діями Горанова і відповідним способом інформувати мене, поки я сидітиму в тіні й готуватимусь до операції з дальшим прицілом. Отже, принаймні в перших епізодах п'єси, ризикувати доведеться головним чином Белеву. І навіть якби Белев погорів, я буду збережений, щоб узяти на себе ризик у наступних епізодах і добратися до фіналу. На жаль, Белев погорів, перш ніж я включився в гру, і не встиг передати мені естафету.

Словом, невезіння, з якого почалася ця історія, тривало, і по всьому було видно, що воно триватиме й далі. Бо то були не просто невдачі, а щось значно неприємніше — досвідчена рука. Рука Горанова або, можливо, когось іншого, що причаївся за ним.

Ці роздуми без особливого практичного смислу цілком довільно пропливають у моїй голові в той час, як я, зайнятий двома далеко практичнішими справами, — справами, які людина за звичкою робить зовсім машинально, — вибираю ложечкою білок некруто звареного яйця і спостерігаю за обстановкою. В цю ранню пору ресторан майже порожній, якщо не рахувати підстаркуватої німецької пари, яка, мабуть, вирішила відсвяткувати своє срібне весілля на лоні осінньої свіжості Леману, та рудого, веснянкуватого англійця, який так само, як і я, зайнятий некруто звареним яйцем і, очевидно, через короткозорість так нахилився над столом, неначе збирався діставати яйце не ложечкою, а дзьобом, що примостився на його обличчі замість носа.

У холі, який я перетинаю трохи згодом, немає нікого, крім чоловіка за віконцем довідок та жінки з пилососом, який сповнює приміщення приглушеним завиванням.