read-books.club » Фентезі » Хроніка заводного птаха 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

418
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Хроніка заводного птаха" автора Харукі Муракамі. Жанр книги: Фентезі / Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 197 198 199 ... 202
Перейти на сторінку:
щось особливе. Здавалось, воно обтягувало мене тонкою захисною плівкою. Якийсь час я просто стояла, а потім почала підставляти себе почергово з різних боків місячному світлу. Це, так би мовити, відбувалося надзвичайно природно. Світло було таким неймовірно прекрасним, що я не могла втриматися. Повертала до світла шию, плечі, руки, груди, живіт, ноги, сідниці і таке інше… Ніби під душем купалася.

Якби хтось мене побачив, то подумав би: „Зовсім ненормальна!“ Вважав би, що від місячного світла я з глузду з’їхала. Та, звичайно, ніхто мене не бачив. Хіба що той хлопець-мотоцикліст поглядав на мене. Та не будемо про це. Помер він, але якби захотів подивитися, я йому дозволила б. З радістю.

Ні, ніхто мене тоді не бачив. Я сама була в місячному світлі. Заплющила очі й думала про качок, які спали, напевне, десь біля ставка. Як мені було приємно й радісно з ними вдень! Словом, качки для мене тепер — як амулет.

Я ще досить довго стояла на колінах. Зовсім гола, сама в місячних променях. Вони забарвили все моє тіло дивовижною фарбою і кидали на підлогу довгу, до самої чорної стіни, тінь. Однак тінь не здавалася моєю, а якоїсь іншої жінки. Незнайомої, зрілої, а не такого незграбного дівчиська, як я. З круглішими формами, з набагато більшими грудьми і сосками. Та все-таки тінь належала мені — вона тільки витяглась і змінила форму. Як тільки я ворушилася — тінь повторювала мої рухи. Я крутилася в різні боки — хотіла дізнатися, який зв’язок між мною і тінню. Звідки взялася така разюча відмінність? Але я так нічого й не зрозуміла. Що довше дивилася, то дивнішим усе здавалося.

А от зараз, Заводний Птаху, я підійшла до місця, яке важко пояснити. Не впевнена, удасться мені це зробити чи ні.

Коротко кажучи, я зненацька розплакалася. Вийшло так, як у кіносценарії: „Мей Касахара: Несподівано затулює обличчя руками й, голосно ридаючи, падає в сльозах на землю“. Не дивуйтеся, але я справді страшна плакса, хоча від вас це довго приховувала. Через будь-яку дрібницю відразу плачу. Це моя потаємна слабкість. Тож нема нічого дивного, якщо без жодної причини я раптом заплачу. Правда, трохи поплачу, але негайно кажу собі: „Ну, досить рюмсати!“ Можу легко розплакатись, але так само швидко перестати. Ворона плаксива! Однак цієї ночі я ніяк не могла зупинитися. Так, наче з мене корок вийняли. Чого розревілася — не розумію, а тому не знала, як угамуватися. Сльози лилися, немов кров з великої рани. Навіть не віриться, скільки з мене їх витекло. Я вже всерйоз захвилювалася, щоб не перетворитися в мумію через обезводнення організму.

Сльози — кап! кап! кап! — падали прямо в сріблясту калюжу місячного світла і розчинялися в ній. Мені здавалося, ніби сльозинки виблискували в промінні, як кристалики. І раптом я помітила, що тінь моя також плаче і кожна сльозинка кидає на землю свою тінь. Ви коли-небудь бачили тіні від сліз, Заводний Птаху? Вони не такі, як звичайні. Зовсім ні. Вони приходять з якогось іншого, далекого світу в наші серця. Або ні. Мені спало на думку, що, може, сльози, які проливає моя тінь, справжні, а ті, що ллються з моїх очей, — просто тіні. Гадаю, ви нічого не зрозуміли. Бо може статися будь-що, коли серед ночі гола сімнадцятирічна дівчина плаче під місяцем. Це правда.

От що сталося годину тому в цій кімнаті. А зараз я сиджу за столом і пишу олівцем цей лист (звісно, одягнена).

Ну, бувайте, Заводний Птаху! Як би це краще сказати… Разом з лісовим качиним племенем бажаю вам тепла й щастя. Якщо з вами щось станеться, кличте мене голосніше, не соромтесь.

На добраніч!»

39

Два різновиди новин

Що пропало безслідно

— Цинамон притягнув вас сюди, — сказала Мускат.

Отямившись, я передусім відчув біль у неймовірно різноманітних видах. Боліли ножові рани, кожна кісточка, кожний м’яз. Видно, тікаючи від переслідувачів, у пітьмі я кілька разів на щось сильно натикався. Та це був неправильний біль — щось близьке до звичайного болю, але точно назвати так його не можна було.

Потім я збагнув, що перебуваю в «садибі», лежу на дивані в «примірювальній», одягнений в незнайому нову темно-синю піжаму й накритий ковдрою. Крізь розсунуті штори через вікно в кімнату лилося яскраве проміння ранкового сонця. Я здогадався, що була година десята. Свіже повітря, час і далі плив… Тільки от усе це в голові не вкладалося.

— Цинамон притягнув вас сюди, — повторила Мускат. — Рани не дуже серйозні. На плечі одна досить глибока, але, на щастя, судин не зачепила. А на обличчі — взагалі дрібниця, подряпина. Щоб не лишилося шраму, Цинамон їх зашив голкою і ниткою, що була напохваті. Це йому вдається. Нитку можете самі витягти через кілька днів або навідатися до лікарні.

Я розтулив рот — хотів щось сказати, але язик заплітався. Я зумів тільки вдихнути повітря і видихнути, видавши різкий, неприємний звук.

— Вам краще поки що не ворушитись і не говорити, — вела далі Мускат, сидячи поряд на стільці й закинувши ногу на ногу. — Цинамон сказав, що ви надто довго просиділи в колодязі й були під великою загрозою. Мене ні про що не розпитуйте. Я докладно нічого не знаю. Посеред ночі пролунав дзвінок, я викликала таксі й негайно прибула сюди. А що відбувалося до цього, не знаю. Одяг на вас був увесь мокрий і в крові. Ми його викинули.

Видно, Мускат справді спішила, бо одяглася по-простому — не так, як завжди. Кремовий кашеміровий светр, під ним — смугаста чоловіча сорочка, вовняна спідничка оливково-зеленого кольору. Жодних прикрас, волосся квапливо зібране ззаду в жмутик. Трохи заспане обличчя. Та все одно вона мала вигляд, як на фотографії в каталогу. Мускат узяла в рот сигарету, прикурила, як звичайно, різко клацнувши золотою запальничкою, і, примруживши очі, затяглася. Почувши клацання запальнички, я пересвідчився, що справді не вмер. Мабуть, в останню мить Цинамон урятував мене з колодязя.

— Цинамон усе розуміє і відчуває, — сказала вона. — І, на відміну від нас з вами, завжди уважно обдумує всі можливості розвитку подій. Але навіть він не сподівався, що вода так несподівано затопить колодязь. Такої можливості він не врахував. А тому ще мить — і ви загинули б. Син страшно запанікував. Я його ніколи таким не бачила.

Мускат злегка усміхнулася.

— Я впевнена — він вас любить.

Вона ще щось сказала, але я вже не чув. Закололо в очах, обважнівши, заплющились

1 ... 197 198 199 ... 202
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка заводного птаха», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніка заводного птаха"