Читати книгу - "Необхідні речі"

сукняне пальто Ліленда Ґонта, зміюка розкрила щелепи, й Алан примружився від сліпучого хромового сяяння її іклів. Він побачив, як смертоносна трикутна голова подається назад, а тоді кидається Ґонтові до шиї. Бачив, як Ґонт ловить її, хапає… але перш ніж це сталося, зміїні ікла встигли зануритися йому в шкіру, і не раз, а кілька разів. Трикутна голова розмивалася, рухаючись угору і вниз, ніби швейна машинка.

Ґонт закричав – від болю, люті чи обох відчуттів, Алан так і не дізнався – і впустив валізу, щоб схопити змію обома руками. Алан побачив можливість і кинувся до Ґонта, який відірвав рвучку змію від себе і кинув на тротуар собі під чобіт. Приземлившись, змія знову перетворилася на те, чим була до того, – просто дешеву дурничку, п’ять футiв пружини, обгорнуті в побляклий гофрований папір, із тих штучок, які подобаються лише таким дітям, як Тодд, і які оцінити здатні лише такі люди, як Ґонт.

Кров скрапувала містерові Ґонту з шиї дрібними цівками з трьох пар дірочок. Він недбало стер її дивними довгопалими долонями та нахилився, щоб узяти свою валізу… але раптом спинився. Отак схилившись, зігнувши довгі ноги й витягнувши довгі руки, він скидався на дерев’яну статуетку Ікабода Крейна[169]. Але того, за чим він тягнувся, на місці вже не було. Валіза зі шкіри гієни з тими огидними дихаючими боками тепер лежала на землі в Алана між ніг. Він забрав її, поки містер Ґонт вовтузився зі змією, і зробив це зі звичною швидкістю й спритністю.

Тепер вираз Ґонта неможливо було ні з чим сплутати: його обличчя спотворила гримуча суміш люті, ненависті й немислимого подиву. Верхня губа закотилася, ніби собачий вишкір, відкриваючи ряди тісних зубів. Усі стриміли з рота, ніби їх саме для такої нагоди підточили.

Він витягнув уперед руки й засичав:

– Віддай сюди, це моє!

Алан не знав, що Ліленд Ґонт запевнив десятки мешканців Касл-Рока, від Г’ю Пріста до Слопі Додда, що він зовсім не зацікавлений у людських душах – бідних, зморщених, скоцюрблих речах, якими вони стали. Якби він це знав, то розсміявся б і зазначив, що брехня – це і є головний товар на продаж у містера Ґонта. О, він чудово знав, що в сумці, саме так. Що там усередині кричить, ніби лінії електропередач під сильним вітром, і задихається, ніби старигань на смертному ложі. Він дуже добре це знав.

Губи містера Ґонта оголили зуби в моторошній посмішці. Страшні руки витягнулися ще ближче до Алана.

– Попереджаю, шерифе, не залупайся на мене. Я не з тих, на кого тобі варто залупатися. Та сумка моя, кому сказав!

– Не думаю, містере Ґонт. Я думаю, що там усередині крадені речі. Думаю, вам краще…

Туз витріщався на Ґонтове непомітне, але поступове перетворення з бізнесмена на монстра, роззявивши рота. Хватка навколо горла Поллі трішки ослабилась, і вона побачила в цьому можливість. Поллі крутнула головою і вгородила зуби аж до ясен Тузові Мерріллу в зап’ясток. Туз не роздумуючи відштовхнув її, і Поллі розпласталася на вулиці. Туз навів на неї пістолет.

– Сука! – скрикнув він.

15

– Є, – вдячно бурмотнув Норріс Ріджвік.

Він тримав ствол табельного револьвера вздовж рейок мигалки. Тепер затамував подих, закусив нижню губу й натиснув гачок. Туз Меррілл раптом повалився на жінку на вулиці – то була Поллі Чалмерз, і в Норріса вистачило часу подумати, що він мав би здогадатися, – а його потилиця розкрилася й почала розлітатися згустками і шматками.

Раптом Норріс відчув сильну слабкість.

Але разом з тим – сильне-сильне благословення.

16

Алан не звернув уваги на кончину Туза Меррілла.

Як і Ліленд Ґонт.

Вони дивилися одне на одного – Ґонт на тротуарі, Алан біля свого універсала на вулиці, а між ніг у нього лежала та жахлива жива валіза.

Ґонт глибоко вдихнув і заплющив очі. Щось пробігло йому по обличчі – якесь мерехтіння. Коли він після цього розплющив їх, повернулася подоба Ліленда Ґонта, який обманув стількох людей у Року, – приємний, люб’язний містер Ґонт. Він опустив погляд на змію, що лежала на тротуарі, скривився од відрази й відфутболив її в канаву. Тоді повернувся до Алана й простягнув йому руку.

– Будь ласка, шерифе, не сварімося. Година пізня, а я стомлений. Ви хочете, щоб я забрався з міста, а я хочу піти. І я піду… тільки-но ви мені віддасте моє. А оце – моє, я вас запевняю.

– Запевнив і до дідька пішов. Я вам не вірю, друже.

Ґонт свердлив поглядом Алана з нетерпінням і люттю.

– Та сумка і її вміст належать мені! Ви що, не вірите у вільну торгівлю, шерифе Пенґборн? Ви що, якийсь комуняка? Я в поті чола торгувався за кожнісіньку річ у тій валізі! Я їх отримав чесно й справедливо. Якщо вам потрібна винагорода, гонорар, комісійні, комісія за рекомендацію, шматочок пирога, чи як у вас тут кажуть, це я можу зрозуміти, і я вам радо все виплачу. Але ви маєте розуміти, що це питання бізнесу, а не юрид…

– Ви обманювали! – закричала Поллі. – Обманювали, брехали і шахраювали!

Ґонт кинув на неї зболений погляд, тоді повернувся назад до Алана.

– Це ж неправда, самі знаєте. Я робив усе як завжди. Показую людям, що маю на продаж… і даю їм самим вирішити. Тому… якщо ваша ласка…

– Думаю, я залишу це собі, – незворушним тоном сказав Алан. Невеличка посмішка, тонка й гостра, ніби кірочка листопадового льоду, торкнулася його рота. – Назвемо це доказами, гаразд?

– Боюся, ви не можете так учинити, шерифе. – Ґонт зійшов з тротуару на вулицю. У його очах запалали дрібні червоні цяточки. – Ви можете залишити собі мою власність хіба через свій труп. Особливо якщо я планую її відібрати. А саме це я й роблю.

Він рушив у бік Алана, а червоні цятки в його очах поглибилися. Дорогою він залишив слід від чобота у каші кольору вівсянки, що вивалилася з черепа Туза.

Алан відчув, як його живіт скручується навколо власної осі, але не поворухнувся. Натомість, спонукуваний якимсь інстинктом, який він навіть не намагався зрозуміти, Алан склав долоні докупи перед світлом лівої фари універсала. Склав їх у форму пташки й почав енергійно махати зап’ястками туди-сюди.

«Знову літають горобці, містере Ґонт», – подумав він.

Величезна проєкція птаха з тіні – радше орла, ніж горобця, і, крім того, тривожно реалістичної форми як на не зовсім детальну тінь – раптом пролопотіла по декоративному фасаду «Необхідних речей». Ґонт побачив її краєм ока, обернувся, охнув і знову відступив.

– Забирайся з мого міста, друже, – сказав Алан.

Він перемістив долоні так, щоб з’явилася тінь величезного собаки – мабуть, сенбернара – і насунулася на фасад «Шито-крито» під світлом, що лилося з фари універсала. І десь неподалік –