Читати книгу - "Загублена душа, Віталіна Весела"

«Останній бій, останній удар, і можна буде відпочити...»

Яскраве, блакитне сяйво огорнуло все тіло Олівії, воно кружляло своїми променями навколо неї, від самих ніг, і до рук, поступово зливаючись в чорний сталевий клинок. Це була її аура Майстра Меча, що впевнено вливалася в зброю, в її руках, вона наділяла її меч шаленою, руйнівною силою. Олівія ясно відчувала цей не скінченний прилив сили, і всю цю силу, вона хотіла вкласти в останній удар, заради тих, хто все ще чекає на неї.

Ще одна мить, і меч пройшов крізь міцну драконячу броню, наче крізь м'яке масло. На шиї Монстра зʼявився довгий, глибокий поріз, і чорна кров линула рікою, окропляючи землю. Дракон захлинався власною кровʼю, жадібно хапаючи останні ковтки повітря.

Філіпп заворожено дивився на свою сестру, відчуваючи справжню гордість за неї.

— Майстер Меча... — тихо пробурмотів він.

Після удару, Олівія приземлилася на коліна, всі її сили були передані в меч, тому зараз їй було важко навіть обернутися. Велике тіло Монстра з гуркотом звалилося прямо по заду неї, створюючи хмару пилу, земля під ногами за тремтіла, і калюжа крові дісталася прямо до її колін.

«Я змогла...»

По землі пройшлася ще одна вібрація, і почувся гуркіт каміння. Олівія підняла очі, та побачила як останні залишки того місця, з дверима, тонуть в лавовій безодні. Це була їхня спільна перемога. Заплющивши очі, вона зітхнула з полегшенням, а за кілька секунд,  відчула теплі обійми, та приємну  енергію, що почала вливатися в її тіло. Ален почав зцілювати її Святою магією, він не зупинявся, доки кожна дрібна подряпина не зникла з її шкіри, а колір її обличчя повернув собі здоровий вигляд.

* * *

Підніматися на поверхню було чомусь на багато легше, аніж спускатися. Вони вже добре знали дорогу, і їм більше ніхто не перешкоджав. Ален зцілив кожного учасника їхньої команди, тому вони не забарилися. Покинувши лавове підземелля, Білал зруйнував його, повністю знищивши прохід до нього. Те саме він вчинив і з лабіринтом, коли вони повернулися до Храму.

Двері старого Храму відчинилися, і до темного приміщення увірвалося світло. Спадкоємці на хвилину зупинилися, закриваючи очі від яскравого світла. Їм наче аж не вірилося, що вони знову бачили небо. Стільки ж часу вони провели під  землею? Здавалося наче ціла вічність минула.

Коли вони все ж таки вийшли, виявилося, що вже минуло дві доби, і  на них вже давно чекали. Всі зібралися навколо Храму, і воїни Гілберта, і лицарі, що змогли вистояти в цій останній битві.

Олівія пройшла в перед, тримаючись за руки з Аленом, їй хотілося скоріше покинути це місце, і знайти дядька. Вона не знала що тут творилося за їхньої відсутності, їй залишалося тільки сподіватися, що з ним все гаразд.  Вони минали воїнів, та лицарів, що стомлено сиділи, чи лежали на землі. Було дуже багато поранених, але на щастя вже не було чутно звуків бою, не було видно жодного Монстра, чи жодного Апостола, тільки вкрай виснажені, поранені люди. Раптом, з натовпу вийшов Оскар Гілберт, він зупинився на мить, уважно оглядаючи дівчину, та її нареченого, після чого швидко підійшов, та міцно обійняв їх обох.

— Ви живі... Яке щастя. — тихо пробурмотів він.

«Ось що люди відчувають, коли мають справжню, люблячу родину?» — подумала Олівія, та міцно обійняла їх обох.

Коли всі привіталися, прийшов час довести їхню місію до кінця. За для безпеки, всіх людей було відведено по далі від міста. Перед Храмом залишилися тільки спадкоємці. Вони якось без жодного слова дійшли спільної згоди, їм слід по скоріше довести розпочате до кінця.

Першим розпочав Ален, дивлячись на свою кохану, він радів, що вона залишається поруч з ним, не дивлячись ні на які труднощі. Він був впевнений в ній, вона ніколи його не зрадить, та не покине. Вона - його щастя, і заради неї, він подолає будь-які перешкоди, віддаючи всі свої сили. Увесь свій запас мани, він переправив на Святу магію, після чого вивільнив її зі свого тіла, спускаючи яскраве золоте світло, що швидко освітило все навкруги. Від того світла очищалася чорна земля, а темні, важкі хмари почали розчинятися, і за мить, до землі пробилося тепле, сонячне проміння, яке швидко поширювалося, і згодом освітило всю північ. Землі були очищені Святою силою Богині Живи, і повітря стало чистим, а небо блакитним, без жодної хмаринки.

Ален віддав останні сили на це очищення, і цього разу вже Олівія підтримувала його виснажене тіло.

Після цого, Білал Саміль вже вільно застосував свої сили, повністю поховавши під землею старі руїни міста, разом з Храмом Бога Чорби. Він повністю вирівняв поверхню, наче тут завжди було рівне поле. А коли увесь пил, та бруд нарешті осів, люди не могли навіть визначити, в якому місці стояв той Храм.

Коли повітря стало чистим, Еліан, наче відкрив в собі друге дихання, кожною клітинкою свого тіла, він відчував воду, наче повернувся до дому, до берегу моря. Вода була скрізь, він збирав її навколо себе, створюючи справжні дощові хмари, що разу відпускаючи їх під подихом свіжого вітру. За хвилину, всі гори накрило рясним дощем, і під дією сонця, в багатьох місцях почали зʼявлятися яскраві веселки.

Ліам дістав з-за спини мішечок, що бережливо носив з собою, в продовж всього походу. Відкривши його, він розвіяв на вітер безліч різноманітного насіння, що під дією «Сили Природи», розлетілося навколо. Тільки потрапивши до вологої землі, кожна насінина проростала, і прямо на очах, колись мертві, Чорні пустоші, почали вкриватися зеленими галявинами, а дерева стрімко набирали висоту, все оживало, вкриваючись яскравим цвітом.