Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Обмеження прав передпарламенту було пояснено, по-перше, «не зовсім установленими умовами нашого життя», по-друге, «не зовсім скінченими та закресленими теренами держави» і, по-третє, необхідністю «відчинить найскоріше і без одкладання діяльність Парламента зараз же по перейденню на рідні терені, хоч би навіть на пространстві деяких повітів»[771].

Врешті 23 жовтня уряд «більшістю голосів» («проти» висловився лише один) ухвалив «приступити до негайного розгляду» законопроектів «про Державну Народну Раду УНР і про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці». Наступного дня останній законопроект розглянули постатейно та ухвалили в цілому.

26 жовтня ця доля спіткала і законопроект про Державну Народну Раду[772]. За два тижні Петлюра таки пiдписав червоним чорнилом нiбито попередньо ухваленi Радою Народних Мiнiстрiв закони «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» і «Про Державну Народну Раду», проставивши на титульному аркушi першого з цих документiв дату «12 листопада 1920 р.»[773].

Конституційні потуги уряду УНР очима її сучасників

Мазепа новий порядок «управління» УНР оцінив цілком нейтрально, констатувавши принципову новацію «закону» так: «на випадок смерти Петлюри все верховне керування державними справами Республіки та її озброєними силами покладалося на залишившихся в живих членів Директорії або одного з них»[774].

За словами іншого «експерта», Шаповала, «Закон про тимчасовий державний устрій» означав, що «перервано органічний зв’язок з усією попередньою добою» та «засновано» (на папері, під польським режимом) нову «державу» під колишньою назвою «УНР» з Петлюрою в ролі «президента» і диктатурою «кабінету» «з соціал-демократів». Цей «пере­ворот, — вiв далi «машиніст» української революцiї, — був зроб­лений п’ятьма міністрами на вимогу поляків і в порозумінню з Петлюрою, цебто один член Директорії і п’ять міністрів». Це — «документ політичного шахрайства людей, що сиділи в польському полоні», вiн «є виразом явного переходу соціал-демократів в табір буржуазної контрреволюції».

З притаманними йому щирою любов’ю та приязню до полiтичних спiльникiв й опонентiв М. Шаповал охарактеризував їх так: «всі партійні і безпартійні політики — опріч соціал-революціонерів — пішли проти здійснення влади українського трудового народу». Усi виданi ними «акти, направлені проти прав і законів Трудового Конгресу, — переконував творець Директорiї (замовчуючи при цьому тему легітимностi самого ТКНУ та всiх його рiшень), — є незаконні, а тому творені на основі цих актів органи влади чи представництва також незаконні, а виконавці цих актів є державними зрадниками, узурпаторами і самозванцями». «Всі спроби своєвільно переиначити й цілком відкинути волю Трудового Конгресу, — читаємо далi, — є не лише державною зрадою, але й політичним шахрайством, самозванством».

З манiакальною упертiстю Шаповал продовжував переконувати себе в тому, що «українська революція була соціяльною», а «наш нарід — трудові селяни і пролетарські маси, тому й державність українська може бути лише їх державністю, а не буржуазії <...> З політичного погляду, — доводив він, — закон 12.11.20 був фактичною передачею прав Директорії одній групі — радикал-демократам, яка Петлюрі дала компенсацію — титул “голови держави”». Отже, пiдбив він пiдсумок, «рік 1920 — це вже не УНР, а петлюрівщина — спеціяльний рух контрреволюції з метою захопити фактичну владу над Україною»[775].

Не менш жорстку оцінку дав один з найавторитетніших українських правників Шелухін. Зазначивши «узурпаційний характер» походження влади Петлюри, відсутність у його діях «правового титулу», їхню протизаконність щодо постанов Трудового Конгресу 28 січня 1919 р., Шелухін підкреслив: такими своїми дiями Петлюра «розірвав свій легальний зв’язок з Українською Народньою Республікою і перетворив уряд, який працював з ним, в уряд Петлюри, бо уряд УНР міг мати свою повновласність тільки з Конституції 28 січня 1919 року. Так державно-правовий зв’язок з УНР було знищено, а уряд УНР зліквідовано»[776]. «Акту 12 листопада (1920 р. — Д. Я.), — аргументував свою позицію юрист Шелухін в iншiй розвiдцi, — не вимагали нi “льогiка” подiй, нi державнi iнтереси. Його (акт 12 листопада. — Д. Я.) утворено з єдиною цiллю: утворити єдино-державiє Петлюри й позбавити прав iнших членiв Директорiї <...>». Загалом Шелухiн квалiфiкував цей документ як «неправий», «узурпацiйний», «надзвичайний», «екстрений» i «основний» акт[777].

Конституційні потуги уряду УНР очима наших сучасників

Нібито позбавленi тогочасних полiтичних упереджень сучаснi дослiдники вважають, що обидва закони «пiдбивали пiдсумок усьому процесовi українського державотворення в 1917—1920 рр., суть якого полягала в поступовому переходi вiд парламентської до президентсько-парламентської моделi органiзацiї влади»[778].

«Цей закон, — читаємо хіба в єдиному з досліджень на цю тему, написаному не просто фаховим юристом, а ще й авторитетним суддею, — виявився конституційним актом, який базувався не на класичному, а на новітньому уявному (оманливому, дуалістичному, кульгаючому) конституціоналізмові, тобто квазіконституціоналізмі, що мав первісними джерелами бонапартистську конституцію 1799 р., монархічну Конституційну хартію 1814 р. та численні німецькі октройовані закони. Авторитарний за своїм характером, цей закон, — веде далі дослідник, — не міг дати ані суттєвого прирощення знань, ані збагатити практику демократичного державотворення. <...> Чимало його положень застосовувалось у екзилі ще досить довго. Саме на підставі розглядуваного тимчасового закону після вбивства у 1926 р. Головного отамана верховну владу в УНР прийняв на себе А. Лівицький»[779].

Висновки автора

Після встановлення влади над ядром своїх етнічних територій Росія та Польща, Румунія та Угорщина пред’явили світові та одна одній свої права на «українські етнічні землі».

У випадку Польщі це була пропозиція повернутися до спільного минулого, пропозиція, обґрунтована історичними та правовими аргументами.

Більшовики запропонували нову ідеологію спільного майбутнього, ідеологію тотального розриву з минулим — отже, ідеологію виходу за межі цивілізаційної моделі, що існувала, ідеологію нової цивілізаційної моделі, принципово відмінної від попередньої.

Спроба вийти з однієї цивілізаційної моделі та створити замість неї нову завершилася історичною катастрофою. На території підросійської України запанував цілковитий адміністративний, фінансовий, господарський хаос. Промислове виробництво сягало хiба що 15—20 вiдсоткiв вiд довоєнного, посівні площі скоротилися на третину, урожайність зернових — принаймнi на 25—40 вiдсоткiв, поголів’я основної тяглової сили — коней — на 1 млн голiв, реманент — на 60%. Натомiсть у 1920 р. вже iснувало 960 колгоспів[780], органiзацiя яких стала «логiчним наслiдком» безумного земельного декрету Чехiвського—Шаповала. До речi, запровадити самi колгоспи Директорiя не встигла «лише за браком часу»[781].

Фантастичними виявилися людськi втрати. За перiод 1914—1920 рр. лише українське село втратило вбитими та зниклими безвiсти щонайменше 3,5 млн осiб[782]; абсолютна їх бiльшiсть — чоловiки репродуктивного вiку.

Зруйнованою виявилася сама тканина буденного людського життя: населення було позбавлено продуктів харчування в необхідній кількості і необхідному асортименті, не працювали правоохороннi органи, комунальні служби, системи охорони здоров’я, катастрофічно бракувало пального, житла, медикаментів, товарів повсякденного вжитку тощо.

Масштаби гуманітарної катастрофи оцінити неможливо навіть сьогодні. Очевидно лише, що на історичну арену сучасної України вийшли два нові типи людини — хижаки, позбавлені елементарних моральних понять, та безпринципні ж пристосуванці, основною метою життя яких стало лише накопичення та споживання матеріальних благ за рахунок знищення інших.

Злочинна авантюра зі створенням «національної» селянської Української держави, заснованої на принципах ігнорування права, відмови від дотримання цивілізованих принципів соціального устрою, як-от право приватної власності, захисту природних прав та свобод громадян, завершилася так само ганебно, як і починалася. Платити за цю ганьбу довелося народові, який — ніде правди діти — став співучасником цього злочину.

Відкритим у цій історії залишається хіба що одне питання: коли цей рахунок буде закрито і якою буде остаточна сума?