Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Частина XVII

Спроба зазирнути в майбутнє

На переконання автора даної розвідки, наше сучасне та наше майбутнє, сучасне наших дітей та онуків, майбутнє їхніх нащадків жорстко детерміноване.

Попри будь-які намагання, ми не можемо вийти за межі цивілізаційної моделі, в якій ми фізично існуємо «тут і тепер». Так само як не можемо вийти за межі законів фізики. Для того, щоби визначити наше майбутнє, якщо завгодно — сформувати сьогодні головні принципи, правила, закони нашого майбутнього життя, треба дати межово чітку відповідь на принципове питання.

Питання таке: хто є носієм права і, отже, суверенітету?

Наступним, жорстко пов’язаним із попереднім, є питання про співвідношення «права» та «суверенітету». Якоюсь мірою воно нагадує проблему filio que: від кого воно, право, походить (наприклад, від Бога чи Творця світу), через кого реалізується (Аллаха, короля, народ, парламент)?

Відповіді на ці питання можуть різнитись, наприклад, так. Право походить від Бога і реалізується через володаря, який є носієм та втіленням суверенітету. Наприклад, у Московії — це людина, яка сидить у Кремлі і, бажано, «вінчана» на престол Патріархом Московським. Походження, національність та попереднє віровизнання при цьому Великого князя Московського, або імператора та самодержця Всеросійського, чи Генерального секретаря ЦК КПРС, або Президента Росії жодного значення не мають. Вони наказують — народ виконує. Вони працюють — народ радіє.

Сучасна держава Україна, проголошена незалежною 1991 р. ad hoc національною комуністичною номенклатурою виключно в інтересах самозахисту від «демократії» тогочасного російського лідера, у цьому сенсі хворіє на невиліковну шизофренію.

Формальним вищим носієм права, а отже, влади, є народ. Фактично його узурпували галузеві й територіальні кримінально-політичні фінансово-економічні групи та їхні репрезентанти. Вони реалізують це фактичне право через центральний уряд та місцеві органи влади. Реалізують, як правило, неправовим і, отже, незаконним способом, оскільки узурповану владу правовим способом реалізувати неможливо — на те вона й узурпація.

Натомість масштаби та характер цієї узурпації в різних районах України різні. Визначаються вони особливостями історичного розвитку цих районів. Наприклад, більшість мешканців сучасних Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської та Чернівецької областей об’єктивно, кожний по-своєму, продовжують залишатися певною мірою «частиною» австро-угорського ментального та політичного спадку. Вони не ставлять під сумнів свою суверенність, тобто своє право ухвалювати свої рішення і нести за них відповідальність. Вони не прагнуть передати свою суверенність цілком або будь-яку її частину іншій державі (наприклад, Росії).

Натомість політична свідомість людності Лівобережної України — спадок романовсько-більшовицького панування, і носії цієї свідомості прямо або приховано прагнуть поступитися частиною суверенітету іншій державі в обмін на уявні економічні, безпекові та інші «преференції». Якщо зовсім просто — прагнуть перекласти відповідальність за своє життя на інших.

На наш погляд, проблема тут у тому, що право є нероздільним. Так само нероздільним є життя. Ви не можете бути частково живим і водночас частково неживим.

Ви ні за яких обставин не можете делегувати комусь своє право на життя — ніхто не може жити вашим життям і прожити ваше особисте життя, як ніхто не може додати ваше життя до свого — хоч би як захотілося.

Так само і з правом. Ви або суб’єкт права, або суб’єкт без прав. Ви не можете передати комусь частину свого права, залишивши собі іншу частину, залишити про всяк випадок. Ви можете лише делегувати комусь своє право на вирішення тих чи інших питань, на той чи інший проміжок часу і на певних умовах.

Жити — значить, ухвалювати рішення кожного дня, кожної хвилини. Ухвалювати, реалізовувати і нести за це відповідальність — перед собою, родиною, друзями, колегами, країною, історією — кому що Бог наміряв. Саме це ми і називаємо суверенністю.

Той, хто передає, а не делегує свої права іншому, не може бути суверенним. Не маючи права, не можна ухвалювати відповідальні рішення, отже — жити власним, а не чужим життям. Спроба передати свій суверенітет іншим — це спроба перекласти відповідальність за своє життя на інших — державу, політичну партію, фюрера, месію, ту чи іншу цілком земну особистість. Така спроба завершиться для того/тих, хто спробує її реалізувати, катастрофою. Самоочевидно, що, передавши своє суверенне право ухвалювати рішення комусь іншому, ми стаємо об’єктами маніпуляції, незалежно від того, в які принадні шати ця маніпуляція вбралася. Передавши своє суверенне право ухвалювати рішення комусь іншому, ми провокуємо його задовольняти свої забаганки нашим коштом. Цей інший завжди і всюди буде вирішувати тільки свої проблеми, і аж ніяк не наші. Історія нашого народу і нашої країни після 1920 р. — історія загибелі і народу, і країни.

Історія нашого народу і нашої країни після 1920 р. є не тільки такою історією.

Історія нашого народу і нашої країни після 1920 р. — це також і парадоксальна історія народження, становлення і розвитку нового народу.

Парадокс тут у тому, що впродовж усього минулого століття так і не вдалося виробити формулу «українця». В основі цієї формули не мова, не віросповідання, не належність до того чи іншого культурного гештальту тощо.

В основі цієї формули, як на нашу думку, є самоусвідомлення своєї належності до українства поза будь-якими формально-раціоналістичними міркуваннями. Це водночас і стан колективної самосвідомості, в основі якого — система культурних кодів, понять, символів і знаків. Питання тут лише в тому, коли, за яких обставин і на якій платформі цей стан виникає?

Як видається, виникає він на підставі саме політичної, а не мовної, конфесійної, кулінарної чи пісенної ідентичності. Формування нації не може бути завершене впродовж життя одного-двох або навіть трьох поколінь. Як свідчить наш історичний досвід, на це йде життя 10 і більше генерацій пращурів.

Національна ідентичність може сформуватися виключно на ґрунті універсальних, Богом встановлених правил та законів, і розвинутися у формах, іманентних для даної популяції, яка проживає в певному часі на певній території.

У цьому сенсі — перед нами велика перспектива.

У цьому сенсі за нами — невдалий у плані продуктивності експеримент зі створення держави на гнилому, неправовому фундаменті радянського безправ’я.

Сучасна Українська держава приречена — і на те немає ради. Події початку 2014 р. це тільки «підсвітили». Врятували країну, значить мене, ті, кого сьогодні називають добровольцями, волонтерами, ветеранами...

Але це вже інша історія.

Примітки 

[1] Грибоєдов С. В. Українська Держава гетьмана П. Скоропадського: іст. дослідж.: дис. канд. іст. наук / Київ нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2001. — 19 с. — С. 16.

[2] Хитрá А. Я. Державно-правові погляди Павла Скоропадського: дис. канд. юрид. наук / Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2003. — С. 9, 10, 12—13.

[3] Гнатюк С. Л. Внутрішня політика Гетьманату П. Скоропадського (1918 р.): українська історіографія проблеми: дис. канд. іст. наук / Київ нац. лінгв. ун-т. — К., 2002. — 20 с. — С. 1, 9—10.

[4] Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — C. 14—15.

[5] Феденко П. Влада Павла Скоропадського (п’ятдесяті роковини перевороту в Україні). — Лондон; Мюнхен, 1968. — С. 24.

[6] Костів К. Конституційні акти в 1917—1921 рр. — Торонто, 1971.  — С. 121.

[7] Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 245.

[8] Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть відновленої української держави 1917—1919 років