Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

— «друкування грошей не припиняється, гроші залишаються в розпорядженні уряду Української Народної Республіки,

— «уряд перебуває при війську»,

— «вжити рішучих заходів щодо одержання позички в польській валюті і щомісячних квот від польського уряду».

Наступні чотири дні — останні дні перебування уламочків УНР на клаптику української землі. У Волочиську та на ст. Богданівка (неподалік від нього) міністри ухвалювали рішення типу «в справі транспортування зброї і збереження кінського складу», спрямовані на реалізацію ухвал 14 листопада.

Останнє рішення, проголосоване на рідній землі, — «уповноваження» керуючому міністерством пошт і телеграфів «позичити від Блакитного Хреста десять тисяч польських марок. При можливості позичити певну суму в канцелярії Директорії і в військовім міністерстві»[760].

Висновок Петлюри

«Оцiнюючи безсторонньо змiст вiйськових подiй, що закiнчилися нашою невдачею, — повідомив Петлюра 25 листопада Лiвицького, — я квалiфiкую їх не як лiквiдацiю нашої державности, не як лiквiдацiю наших державних зусиль, а як лiквiдацiю одної з мiлiтарних спроб (розправитись) з окупантською владою на Українi. Хоч яке важке те становище, в якому опинився уряд, його апарат та армiя по переходi на територiю Польщi, але на пiдставi перебування нашої армiї на теренi, звiльненому вiд ворога, не тiльки я, а й всякий громадянин Республiки мiг переконатися в противному»[761].

Українські політики в умовах державного краху

В умовах утрати решток формального суверенітету, в умовах воєнної катастрофи, в умовах фізичного розвалу того, що намагалися видати за Українську Народну Республіку (а це, за нашими найоптимістичнішими підрахунками, менше ніж 20 тис. військових та урядовців, тобто менше 0,06% українського населення підросійських та підавстрійських земель), українські політики продовжували відчайдушну боротьбу за примару влади. Влади невідомо над ким та невідомо над чим.

Частина XVI

Конституційні потуги уряду УНР. Варіант комісії Ніковського

Ще 30 серпня РНМ відповідною ухвалою утворила Комісію з вироб­лення Конституції Української Народної Республіки під головуванням міністра закордонних справ Ніковського. З 2 вересня по 1 жовтня 1920 р. комісія, мiсцем зiбрання якої був тарновський готель «Брістоль», провела 39 засідань.

Умови для роботи там, згадував сучасник, «були більш ніж скромні і чисто похідні, перспективи вельми невизначені. І все ж таки кращі сини українського народу, які зібралися тут, міцно спаялися в єдине ціле, бадьоро переносили нестатки і твердо вірили в майбутнє, в здійснення всіх своїх надій. Замість того, щоби розсипатись по світу в якості емігрантського пилу, вони терпляче чекали тут, поблизу від батьківщини, поки промчить, нарешті, смерч більшовицького засилля над рідними полями, і готувалися до повернення для праці по відродженню порядку і державності»[762].

Готувалися, треба визнати, не гаючи часу. Учасники нарад обговорили два об’ємних конституцiйних проекти. Перший було представлено видатним українським юристом, дiйсним статським радником, вiдомим у середовищi дореволюцiйної київської iнтелігенцiї «своїм спартанськи-скромним життям вiчного трудiвника»[763] Оттоном Оттоновичем Ейхель­маном.

Балтiйський нiмець за походженням, вiн блискуче володiв багатьма європейськими мовами, мав усталену репутацiю великого знав­ця державного i мiжнародного права, до революцiї обіймав кафедру мiжнародного права унiверситету Св. Володимира в Києвi. «Незвичайно вiдданий iдеї української державности, i всi свої сили на старостi лiт присвячував нашiй справi»[764], — такими словами характеризували його колеги.

О. Ейхельман (1854—1943 рр.), дійсний статський радник, професор Київського університету, заступник міністра закордонних справ у Директорії та УНР (1918—1920 рр.). Суспільне надбання

Комiсiя Нiковського «практично без обговорення» вiдхилила проект О. Ейхельмана, який, цiлком у дусi драгомановських iдей, виходив з принципових положень про суверенітет народу та федеративно-державний устрій України. «Доля не судила цьому проектові стати основним законом УНР, — писав згодом один з членів комісії, — а наукова критика не визнала за ним тих позитивних ознак, які виправдовували б бажання його творців накинути його українському народові дорогою ціною, — абсолютне ігнорування волі цього народу».

На нашу думку, тогочаснi критики Ейхельмана керувалися не профе­сiйними критерiями, а виходили з мiркувань полiтичних, мiркувань «революцiйної доцiльностi». Саме тому вони не помiтили — оскiльки не хотiли помiчати — «iсторичну випереджальнiсть правових iдей О. Ейхельмана, виняткову його повагу до закону, регламенту, порядку, органiзацiї, увагу до узгодженостi прав i обов’язкiв, повноважень рiзних органiв i посадових осiб»[765] тощо.

Уже на першому засіданнi комiсії Нiковського перевагу було віддано проектові такої собі Всеукраїнської Національної Ради. Саме його було прийнято за основу для подальшого обговорення — «як повний і найбільш зв’язаний з сучасним реальним життям» та ухвалено «представити Раді Міністрів», а головне — «через окрему делегацію в складі голови комісії, заступника голови М. Білінського та члена комісії п. Ковалевського вручити п. Головному Отаману текст виробленої Конституції»[766].

Конституційні потуги уряду УНР. Варіант комісії Саліковського

Головний отаман на проект, поданий комісією Ніковського, нiякої уваги не звернув. Натомість 2 липня своєю ухвалою (ч. 61) вiн створив iншу комiсiю, на чолi якої поставив мiнiстра Салiковського. До її складу було включено по два представники МВС, Всеукраїнської Націо­нальної Ради та наукових інститутів, по одному — від відомств праці, юстиції, військових, закордонних, освітніх, єврейських справ, державної канцелярії, причому 7 з 15 членiв цiєї комiсiї одночасно працювали i в комiсiї Нiковського. Було визначено і кінцевий термін роботи комісії — «не пізніше як на протязі трьох тижнів з дня затвердження цієї постанови».

Комісія Салiковського розглянула декiлька не пов’язаних мiж собою iнших варiантiв проекту Основного закону, представлених як окремими дiячами, так й iнституцiями. «За основу взяли законопроект Ради Міністрів, в якому (зусиллями головним чином проф. Огієнка) було зроблено багато дрібних поправок, особливо в редакційному відношенню»[767].

Закон, роз’яснив згодом суть справи прискіпливий до деталей Мазепа, «в значній своїй частині був по суті перерібкою згадуваного проєкту від 14 лютого 1920 р. Різниця між першою та другою редакціями полягала в тому, що варіант від 14 лютого пропонував залишити Директорію як “колегіальну державну установу”». Головний зміст проекту, пропонованого цією комісією, — визнання за Директорію лише «особу голови Директорії», передача йому всієї повноти верховної влади в УНР.

На цю історичну місію було витрачено 10 засідань[768]. Підсумок: 16 серпня законопроект було схвалено і передано на розгляд уряду разом із заувагами та висновками. У висновках, зокрема, читаємо: «Основна мета законопроекту полягає в тому, щоби точно накресленими, безсуперечними правничими нормами визначити “верховне тимчасове управління та порядок законодавства”, яке склалося в процесі безпреривної боротьби за самостійну Україну»[769].

Другий проект, розглянутий комiсiєю, визначав порядок скликання та роботи своєрiдного передпарламенту УНР, який і було названо «Державна Народна Рада» (ДНР)[770].

Двомісячний термін роботи над законопроектом про ДНР, складеним комісією 4 вересня і переданим до Ради Міністрів 30 вересня, пояснюється, по-перше, тим, що комісія повинна була узгодити два документи. Перший проект, розроблений ВНР, мав 150 артикулів; другий, так званий «соціялістичний», складався з 36 статей.

По-друге, всерединi самої комiсiї не було консенсусу з принципових питань. Врешті-решт,«комісія установила основні принципи щодо організації Парламента, доручила попередню розробку проекту підкомісії, яка розклала виклад свого проекту по перерахованим відділам так званого соціялістичного проекту та комбінувала зміст обох проектів, поновляючи пропуски другого проекту належними артикулами першого більш пов­ного в деяких деталях проекту».

У пояснювальній записці до документа було також зазначено, що комісія «поповнила знайдені нею пропуски