Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

хоча наш літературний редактор зазвичай не квапився щось ухвалювати. Вірші молодого вояка були чудові. За вісім днів на шпальтах видання з’явився перший вірш Йозефа Рота… Війна закінчилась. Ротові треба було братися за цивільну працю. Тим часом я переїхав до редакції «Wiener Tageszeitung» і запропонував Ротові взятися за репортерство. Спроба виявилась успішною: він писав свої повідомлення як лірично-насмішкуваті фейлетони… Його твори впадали в око, і коли була заснована щоденна газета, Рота взяли туди на постійну роботу. Завдяки повсякденній журналістській праці, вічно повний сумнівів, скептично налаштований і болісно самокритичний Рот нарешті повірив у себе і свій хист». До числа постійних дописувачів газети належала справжня еліта — Альберт Еренштайн, брати Чапеки, Роберт Музіль (згодом, щоправда, він кпитиме з приземлених смаків Рота).

Усе своє життя Йозеф Рот писатиме, свідомо легковажачи канонами журналістики. Його посилають у західну частину Угорського Королівства, у так звану німецьку західну Угорщину (нинішній Бургенланд), і, власне, з цього починається вервиця блискучих подорожніх записів, адже Йозеф Рот об’їхав тоді і Німеччину, і Францію, і Польщу, Італію, і Югославію, і навіть побував на безмежних теренах новопосталої імперії під назвою «СРСР». А проте до найголовнішої зустрічі його життя дійшло у кав’ярні «Herrenhof» восени 1919 року: тут він знайомиться з 19-річною красунею Фридерікою Райхлер. Їхній роман триватиме три роки і закінчиться 1992 року весіллям, однак щасливої казки не буде: як слушно зауважує Дмитро Затонський, далебі, найпроникливіший український знавець Рота, разом з нею у коло його життя вдруге увійшла душевна хвороба. Але на час їхньої зустрічі вони обоє були молоді, обоє почувалися зайдами у цьому перекроєному світі (Фридеріка та її батьки були з поляків), і Ротові навіть вдалося здобути невеличку перемогу, відбивши наречену у Ганса Маргуліса, дописувача «Neuen Tag», з яким вона була заручена. «Вона була гарна дівчина, Фріда. Струнка, довгонога, з точеними рисами і самовдоволеною усмішкою на тонких устах», — згадували її сучасники.

Сестра Фріди, Геді, якій на той час було дванадцять років, згадувала, що Рот щовечора заходив до Райхлерів, жартував і літрами пив чорний чай. Геді «тикала» другові сім'ї, вважала його мало не старшим братом. Якось, коли вона у захваті вигукнула: «Ой, який у тебе гарний годинник!», щедрий Рот радісно відказав: «Хочеш такий? То бери його!» — і простяг годинник дівчинці. Коли наступного разу Геді прийшла додому в дощ з мокрими ногами, Рот зараз же повів її до взуттєвої крамниці і купив нові туфлі. А коли Геді подорослішала і при випадковій зустрічі попросила: «Покажи мені свій новий портсигар», Рот великодушно сказав: «Можеш узяти його собі. Я купую їх сотнями». Утім, з часом Ротові доводилося думати не так про портсигари, як про ліки для хворої дружини. За словами Дмитра Затонського, приватні клініки і санаторії забирали левову частку гонорарів, а стан дружини безперервно погіршувався. З 1930 року Фридеріка взагалі не виходила з лікарні. Вона пережила свого чоловіка, проте у роки Другої світової війни впала жертвою нацистської акції «ліквідації психічно неповноцінних».

Рот бідував і в пошуках заробітку не цурався будь-якої роботи, аби лиш вона якось гармонувала з його хистом і не ображала гідність. Частенько здавалося, що Рот кидається на всі боки, проте насправді він лише шукав вихід з тієї чи іншої скрути. Колись у юності, змушений їхати до Берліна, Йозеф Рот кине фразу, яка стане лейтмотивом його журналістської творчості, та й, мабуть, девізом усього життя: «Якщо тобі дуже болить, незле змінити домівку». Проте справжньої домівки йому так і не судилося мати. За своє життя він змінив десятки міст і сотні готелів. «Я люблю «безособовість» […] кімнати, як чернець любить свою келію, — зізнавався він. — Варто мені відчинити вікно, і світ заходить до мене в гості. Ген-ген, оддалік гудять різкі сирени пароплавів. Десь поряд дзеленчать як скажені трамваї… Я — громадянин готелю, я його патріот».

Рот увесь час був у дорозі. Дорогу він ставив понад усе. «До Берліна я їду влітку, бо влітку можна переночувати на лавці у парку і наїстися торбою вишень». І це не було бравадою, бо, за словами його біографа, з Відня Рот від'їздив майже без грошей і, крім того, страшенно застуджений.

З літа 1920 року його фейлетони з’являються на сторінках «Die Neue Berliner Zeitung»: починається новий етап його життя. Разом з тим поволі формується і Рот-письменник. Відомий досі як автор віршів і фейлетонів, Рот наважується на великий твір. Восени 1923 року у віденській газеті «Arbeiterzeitung» виходить його роман «Павутиння», головний герой якого, сучасник письменника, Теодор Лозе, живе в Берліні у розпал буремних подій 20-х років. Економічна криза, антагонізм усередині країни, нуртування ідей — усе це визначає його непросте буття. Поки що (чи вже) у головному герої ще багато самого письменника. Так у творчій біографії Рота з'являється перший з цілої низки героїв — «репатріантів без батьківщини». Рот і сам почувався мов людина, що носить з собою не лише межі, за які час від часу виходить, аби перевтілитися, а й спогад про таку собі ідеальну батьківщину. Він ще сподівається її знайти, поки, переконавшись, що такої нема, не витворить її сам, населить своїми героями, змусить їх опиратися життєвим бурям і торувати шлях у пошуках власного єства.

Поступово він привчається писати регулярно, день у день, не зважаючи на настрій, стан чи умови. За словами Дмитра Затонського, «лише завдяки цій каторжній праці він за якихось півтора десятки років написав чотирнадцять романів, не кажучи вже про оповідання, репортажі, судові звіти, рецензії на книжки й виставки. А вночі його оточували веселі гульвіси. Він і сам був веселим гульвісою. Говіркий, товариський, завжди доброзичливий і готовий прийти на допомогу, він викликав симпатію».

Йозеф Рот потроху збуває своє життя, часто на грані «фолу», раз у раз ділячи навпіл день, метаючись між містами і дедалі частіше доходячи думки, що минуле вже не продовжити, а отже, треба починати все спочатку. Згодом, певно, з цієї причини він виключатиме зі свого доробку «Павутиння»: надто вже цей роман віддзеркалював його власну долю. Звідси його звичка, майже маніакальна, носити щонайменше два годинники: один — на руці, а інший — у кишені. Він ніде не встигає нагріти собі місця, і, схоже, врешті не надто розуміє, хто ж він — журналіст чи романіст. Один за одним виходить низка нарисів: «Білі міста» (1925), «Подорож