Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

перетворився на якийсь узагальнений образ, а малого Рота виховувала мати (Міріам Ґрюбель) та її родина. «Анітрохи не пов'язаний з експресіоністами з літературного чи ідеологічного погляду, Рот належав до їхнього покоління, а Ротова переоцінка батька, з протилежним знаком, ріднила його з такими сучасниками, як Франц Кафка, Ґеорґ Тракль і Франц Верфель. Усі вони почувалися пасинками». До 1907 року, доки не помер старий Ґрюбель, мати з сином жили у діда. За словами письменника, у ті часи його мати часто-густо виливала свій смуток в українських піснях.

Втім, зусиль матері вистачило, щоб вивчити свого Муню, як любовно звали хлопця, і дати йому гідну освіту. Він закінчив німецьку гімназію кронпринца Рудольфа у Бродах, вільно орудуючи трьома мовами. Під той час у мультикультурній Галичині мова правила не лише за інструмент — вона була якимось стягом, який випадало захищати, роблячи людину прихильником одних і, відповідно, ворогом інших. «За молодих літ Рота Галичина переживала дедалі гостріший мовний конфлікт, — слушно зауважує один із біографів письменника. — Його клас у гімназії кронпринца Рудольфа був останнім, де викладовою мовою вважалася німецька. Вже наступного року предмети мали викладати польською. Ротове цілком ясне навернення у німецьку культуру — це, певно, реакція на тогочасні культурні чвари. У сусідньому з Бродами Дрогобичі живе молодший за нього лише на два роки Бруно Шульц. Син гебрейського купця ходить до тамтешньої гімназії цісаря Франца Йосифа. Викладають там польською. Згодом письменник, маляр і рисувальник Шульц, який так само блискуче орудував німецькою, напише свої неповторні твори польською мовою. Багатомовні письменники і поети Галичини часто обирали мову своєї творчості ще зі школи». Йозеф Рот вибрав німецьку. «Гебреї — це нарід книг, — констатував він згодом. — Тож гебреї оцінюють інші народи, керуючись їхніми книгами… Це зворушливо, з якою довірливістю цей старий нарід скептиків, що сумнівається у власних пророках і глузує з Ісуса Христа, бере беззастережно на віру принцип: німці — це народ Ґьоте — і квит. Найтупіші у буквальному розумінні полководці, які ніколи не прочитали жадної книги, набувають в очах гебреїв блиску Ґьоте». Зрештою, майбутній письменник і сам читав небагато, і то здебільшого сучасників: Гайнріха Манна, Еміля Золя, Альфреда Полгара, Одона фон Горвата…

Хай там як, а 1913 року він від’їздить з Бродів, залишивши свій пропахлий нафталіном світок. Як з’ясувалося, назавжди. Шлях до Львова, як і вступ до університету, мали для нього символічне значення: це був своєрідний обряд ініціації. Рот відбув його, і з головою пірнув у вир життя, до якого так пристрасно поривався. Польщизни, якою просякла місцева наука, хлопець не сприймав, тож, дочекавшись зарахування, він дременув просто на Відень. Ще рік, і вибухне війна, латковою ковдрою розлізеться монархія, а урочисті віденські бали поступляться місцем бравурним військовим маршам і полум'яним тирадам Карла Крауса. Зрештою, мистецтво буяло, наче ніде нічого — підносив перші модерні будівлі Отто Ваґнер, милувала око «Сецесія» і тішила слух пізня романтика Ґустава Малера, один Шіле, здасться, надміру згущував барви, уподобавши якісь брудні відтінки. І хоча Рот ще встиг заскочити в останній вагон потяга, і той набирав ходи, проте війна вже облягала європейців звідусіль.

Коли Австро-Угорщина кульгала вже на обидві ноги і доля війни для неї була, по суті, вирішена, 31 травня 1916 року Рот, за його словами, самохіть записався у добровольці, поклавши вирушити на східний фронт у складі 21-го піхотного батальйону. Можливо, не в останню чергу на це рішення вплинула жахлива атмосфера, що запанувала в столиці з початком війни, коли на захід під натиском російських військ плавом попливли біженці. «Я не міг більше лишатися сам, — писав він згодом. — Я пішов на війну, як одружуються старі парубки, яким стає нестерпна власна самотність. Тепер я був уже не сам. Тепер ми йшли всі, тисячі, мільйони — і мене не обходило, чи безглузде наше заповзяття, чи ні». І хоча згодом він згадуватиме, буцімто тягся галицькими дорогами мов «нав’ючена людина серед нав'ючених тварин», дослідники вважають, що Рот, швидше за все, служив писарем при штабі 32-ї піхотної дивізії, яка стояла у Львові.

Тим часом 21 листопада 1916 року у Відні помирає Франц Йосиф, і його похорон став для Рота одним із найяскравіших вражень молодості. «Коли його ховали, — згадував Рот, кореспондент «Frankfurter Zeitung», — я, один із численних вояків Віденського гарнізону, в новенькому брудно-сірому однострої, якому за кілька тижнів судилося мокнути в полі, правив за чільну ланку довгого ланцюжка, який виповнив вулиці. Зворушення, яке виходило з усвідомлення того, що прийшов історичний день, поєднувалося із суперечливим сумом з приводу занепаду батьківщини… І ще засуджуючи її, я вже почав сумувати над нею. І вимірюючи близькість смерті, що її віщував мертвий цісар, я був зворушений церемонією, з якою поховали його Величність (читай: Австро-Угорщину). Я ясно усвідомлював марноту останніх його років, але нема як заперечувати, що ця марнота символізувала частину мого дитинства. Холодне сонце Габсбурґів згасло, але це було таки сонце».

Тема імператора — взагалі особлива тема в творчості багатьох австрійських письменників того часу. Не оминув її своєю увагою і Рот. У його творах Франц Йосиф — справжній батько, батько, якого бракувало йому самому, але водночас батько для багатьох націй, які жили під єдиним дахом Австро-Угорщини. Він згадував його з теплотою у своїй есеїстиці, він згадає його незлим словом у найголовнішій епопеї — романі «Марш Радецького», але це станеться за півтора десятка років.

Хтозна, чи встиг Рот наковтатись штабної куряви, проте він таки правдивий представник «утраченого покоління» Гемінґвея, Ремарка, Тракля, Роллана, Олдінґтона, яке постало у шанцях і вирвах. Тим-то, можливо, не знаходячи розради поміж гнітючих воєнних вражень, Рот, як це частенько трапляється з пристрасними натурами, почав зазирати в пляшку. Коли ж війна скінчилась офіційно і від сірих буднів було вже не втекти, Рот кинувся шукати місце в цивільному житті. Ще у війську він дещо писав, тож, попри все, повернення Рота було легким і блискавичним. «1918 рік — тривав останній рік війни, — згадував редактор тижневика «Мир» Фред Геллер, — у редакцію… зайшов молодий вояк у зношеному однострої. Я прийняв його, бо й сам допіру повернувся з війни калікою і став до роботи в редакції пацифістського часопису. Вояк справляв враження бідної, напівголодної, промерзлої людини, яку старий однострій робив на вигляд ще жалюгіднішою. Він приніс два вірші. Чи ми їх надрукуємо? Співчуваючи бідоласі, я зараз же прочитав вірші,