Читати книгу - "Гра престолів"

class="p1">— Отже, вовченя вилізло з барлогу пововтузитися з левами, — мовив він голосом, повним тихої втіхи. — Пречудово. Повертайся до пана Аддама і накажи йому відходити. Він не повинен приймати бій, поки не підійдемо ми. Хай лише шарпає з країв та заманює далі на південь.

— Буде виконано. — Гінець вклонився і вибіг.

— Ми тут добре розташовані, — зазначив пан Кеван. — Близько до броду, оточені ямами та засікою. Якщо вони йдуть на південь, то хай приходять і розіб’ються об нас. Така моя думка.

— Малий може відступити або втратити мужність, побачивши наше число, — відповів князь Тайвин. — Що скоріше Старки зламаються, то швидше я отримаю свободу дій, щоб дати ради Станісові Баратеону. Хай довбиші вибивають загальний збір, і надішліть звістку до Хайме, що я іду на Робба Старка.

— Як накажете, пане брате, — відповів пан Кеван.

Тиріон дивився у похмурому захваті, як його вельможний батько звертається до дикунів з гірських родів.

— Кажуть, що чоловіки з гірських твердинь — то воїни, які не знають страху в бою.

— Кажуть правду, — відповів Кон з Кам’яних Ґав.

— І жінки теж, — додала Чела.

— Виступіть зі мною на моїх ворогів, і матимете усе, що вам обіцяв мій син, ба навіть більше, — мовив князь Тайвин.

— Обіцянками годуєш? — запитав Ульф, син Умара. — Ми вже маємо синову обіцянку, нащо нам здалася ще й батькова?

— Ви самі візьмете своє, — відповів пан Тайвин. — Я казав лише з чемності. Не хочете битися разом з нами, то й не треба. Я все розумію. Люди зимового краю зроблені з льоду та заліза. Їх побоюються навіть мої кращі лицарі.

«Майстерно» — подумав Тиріон, лукаво посміхаючись.

— Смалені не бояться нічого. Тімет, син Тімета, стане до бою за левів.

— Куди б не йшли Смалені, туди Кам’яні Ґави прийдуть першими! — завзято вигукнув Кон. — Ми теж станемо до бою.

— А Шагга, син Дольфа, відріже їхні паростки і згодує гайворонам.

— Ми станемо за тебе, ватажок левів, — погодилася Чела, донька Чейка, — але тільки якщо твій синок-півпанок стане поруч із нами. Він купив своє життя обіцянками. Доки ми не візьмемо до рук ту зброю, яку він нам винен, його життя належить нам.

Князь Тайвин перевів свої поцятковані золотом очі на сина.

— Радий служити, — відповів Тиріон з кривою усмішкою приреченого.

Санса V

Стіни престольної палати були обдерті до голого каменю. Гобелени з картинами ловів, які так полюбляв король Роберт, зняли і поскидали у кутку неоковирною купою.

Пан Мандон Мур пішов до свого місця коло підніжжя престолу, поруч із двома братчиками Королегвардії. Санса тулилася коло дверей, цього разу без охорони. Королева дозволила їй вільно ходити в межах Дитинця за гарну поведінку, та однак у всіх переміщеннях її хтось супроводжував. «Почесна варта для моєї майбутньої донечки» — казала королева, але Сансу чомусь не тішила така честь.

Отже, вона могла ходити Червоним Дитинцем усюди, де забажає, аби пообіцяла не виходити за мури. Таку обіцянку Санса дала цілком охоче, бо все одно вийти за них не мала змоги. Браму стерегли вдень і вночі золотокирейники Яноса Слинта, неподалік завжди тинялася ланістерівська сторожа. Та навіть якби вона вийшла з замку, то куди б пішла далі? Отож залишалося тільки гуляти у дворі, збирати квіти у Мирцелиному садку і ходити до септу молитися за батька. Інколи вона молилася у божегаю, бо Старки трималися старої віри.

Цей двірський прийом був перший за час правління Джофрі, тому Санса перелякано роззиралася навколо. Вервечка ланістерівських стражників стояла під західними вікнами, вервечка золотокирейників міської варти — під східним. Простого люду — селян чи міщан — не було жодного, але під галереєю мулялася купка панства, дрібного та великого. Та й тих було не більше двох десятків. А до двору короля Роберта незмінно з’являлася щонайменше сотня.

Санса прослизнула до них, мурмочучи вітання, поки пробиралася наперед. Вона упізнала чорношкірого Джалабара Ксого, похмурого пана Арона Сантагара, близнюків-Рожвинів на прізвиська Бобер та Карась… але ніхто з них чомусь не впізнавав її. Або ж якщо і впізнавав, то сахався, як від сірої пошесті. Хворобливий князь Гиліс при її наближенні прикрив обличчя і вдав, що його скрутив напад кашлю. Коли ж смішний п’яненький пан Донтос почав був її вітати, то пан Балон Лебедин прошепотів щось йому на вухо, і той хутко відвернувся.

В палаті бракувало стількох знайомих людей. Де вони поділися? Санса не розуміла. Даремно вона шукала дружні обличчя — жоден не бажав стрічати її погляд своїм. Вона мовби перетворилася на привида — не конче мертвого, але вже й не живого.

Великий маестер Пицель сидів сам за столом ради і, вочевидь, дрімав, зціпивши руки на пишній бороді. Вона побачила, як до палати поспіхом заходить пан Варис, не видаючи ногами жодного звуку. За мить і пан Баеліш з’явився, посміхаючись, крізь високі задні двері. Пробираючись наперед, він дружньо теревенив з паном Балоном та паном Донтосом. В Сансиному животі все перекрутилося від зловісних передчуттів. «Я не повинна боятися» — казала вона собі. — «Мені немає чого боятися, усе буде добре. Джоф кохає мене. І королева теж мене любить, вона ж сама сказала.»

Загримів голос герольда.

— Вітайте їхню милість Джофрі з домів Баратеон та Ланістер, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя! Вітайте ясновельможну матінку їхньої милості, Серсею з дому Ланістер, королеву-намісницю, Світло Заходу, на державі господиню!

Ввів названих осіб до палати пан Барістан Селмі, сліпучо пишний у білому обладунку. Пан Арис Дубосерд супроводжував королеву, пан Борос Блаунт крокував біля Джофрі, тож у палаті тепер знаходилися шестеро з Королегвардії — усі Білі Мечі, крім одного лише Хайме Ланістера. Її принц — ні, вже її король! — піднявся сходами Залізного Престолу, долаючи відразу по дві сходинки, а мати всілася за столом ради. Джофрі був вдягнений у пишний чорний оксамит з кармазиновими розрізами, блискучу парчову делію з високим коміром, а на голові мав золоту корону, всипану рубінами та чорними діамантами.

Коли Джофрі обернувся і обвів поглядом палату, його очі стрілися з Сансиними. Він усміхнувся, сів на престол і заговорив:

— Обов’язок короля полягає, між іншим, у тому, щоб карати зрадливих і віддячувати вірним престолові. Засим, великий маестре Пицелю, наказую вам оголосити привселюдно мою волю.

Пицель