Читати книгу - "Чорний дім"

— Це шпичка в дупі, — каже Джек і раптом піднімає «Руґер» вгору, взявшись обома руками за руків’я.

Він несподівано натискає на спусковий гачок, навіть швидше ніж бачить ціль, і влучає у величезного темного ворона, який присів на гілля дуба. Той голосно і налякано скрикує — «КА-А-А-А-Р!», — а тоді його розриває на шматки. Кров розлітається на фоні вицвілого блакитного літнього неба. Пір’я, таке ж темне, як нічні тіні, тріпочучи, летить додолу. А тіло важко падає на узбіччя на початку дороги, що веде до Чорного Дому. Одне темне скляне око дивиться на Джека Сойєра, виражаючи подив.

— Скільки набоїв ти вистрілив, п’ять чи шість? — Шнобель запитує тоном глибокого благоговіння. — Це сталось так швидко, я й не отямився.

— Всі, які були, — каже Джек.

Він може зробити висновки, що досі не погано стріляє чергою.

— А це чорт забирай, величезний ворон, — каже Док.

— Це не якийсь там ворон, це Ґорґ, — каже йому Джек. — Він наближається до розірваного тіла, що лежить на землі. — Як ся маєш, хлопче? Як почуваєшся? — Він плює на Ґорґа добрячим соковитим плювком. — Це тобі за заманювання дітей, — каже він. Тоді, раптом б’є черевиком по тілу ворона, і той залітає в кущі. Він летить дугою, крила огортають його тіло, неначе саван. — А це тобі, будь ти проклятий, за матір Ірми.

Вони дивляться на нього всі троє з приголомшеним благоговінням у погляді. Можна навіть сказати, острахом. Цей погляд уже набрид Джеку, проте він знає, що змушений терпіти його. Він згадує свого старого друга Річарда Слоута, котрий дивився на нього так само, коли зрозумів, що так звані дурниці Сібрук-Айленда не обмежувались територією Сібрук-Айленда.

— Давайте, — каже Джек. — Усі в авто. Давайте зробимо це.

Так, і їм варто рухатися швидше, бо одноокий джентльмен скоро теж почне шукати Тая. Містер Маншан. «Око короля, — думає Джек. — Око аббала. Ось що мала на увазі Джуді: містер Маншан. Хай би ким або чим він був насправді».

— Не дуже хочеться залишати мотоцикли тут на узбіччі дороги, — каже Шнобель. — Будь-хто може підійти і…

— Їх ніхто не побачить, — каже йому Джек. — Три чи чотири авто проїхало з того моменту, як ми припаркувались, ніхто не звернув на нас уваги. І ти знаєш чому?

— Ми вже почали переходити, чи не так? — запитує Док. — Це закрайок. Межа.

— Опопанакс, — каже Джек. Слово просто вилітає з його уст.

— Ха?

Джек піднімає Тайову битку Ричі Сексона і сідає на пасажирське сидіння поліцейського авто.

— Це означає «поїхали», — каже він. — Давайте зробимо це.

Тож нарешті банда Сойєра вирушає лісистою отруйною дорогою до Чорного Дому. Сильне полуденне сяйво змінюється на спекотну гнітючу похмурість листопадового вечора. З обох боків дороги серед щільних дерев корчаться, підкрадаються, іноді літають темні фігури. Джек вважає, що це не має ніякого значення.

— Ти перезаряджатимеш свій «Руґер»? — Запитує Шнобель з заднього сидіння.

— Ні, — каже Джек, дивлячись без особливого інтересу. — Думаю, він виконав свою роботу.

— До чого нам бути готовими? — запитує Дейл тоненьким голосом.

— До всього, — відповідає, Джек.

Він сухо посміхається до Дейла Ґілбертсона. Попереду них Дім, який не тримає форму, а постійно крутиться і коливається. Іноді він здається не більший, ніж скромне ранчо, за мить уже, здається, затуляє собою все небо, ще мить — і він перетворюється на низьку, нерівну будівлю під лісовим покривом, що простягається на не одну милю. Від нього надходить низький гул, який звучить, наче голоси.

— Будьте готовими взагалі до будь-чого.

28

Спершу нічого не відбувається. Вони всі вчотирьох виходять і стають перед поліцейським авто Дейла, неначе позуючи для групового фото, яке згодом прикрашатиме стіну чийогось кабінету. Проте фотограф мав би стояти на ґанку Чорного Дому — саме туди вони дивляться, — але ґанок порожній, там лише ще один знак з написом «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО», що спирається на потрісканий стовпчик для поручнів. Хтось намалював на ньому фломастером чи восковим олівцем череп. Берні? Якийсь безстрашний підліток, котрий приїхав до цього дому, пішовши в заклад? Коли Дейлу було сімнадцять, він неодноразово робив такі божевільні речі, ризикував своїм життям заради напису балончиком, але йому досі важко в це повірити.

Повітря похмуре і тихе, мов перед грозою. Також воно смердить, але, здається, мед фільтрує запах. У лісі щось видає хрипкий звук, який Дейл ніколи раніше не чув. «Ґру-уу».

— Що це? — запитує він у Джека.

— Я не знаю, — відповідає Джек.

Док каже:

— Я чув, як ревуть алігатори. Приблизно так вони звучать, коли відчувають збудження.

— Але це не Еверґлейд, — каже Дейл.

Док злегка посміхається.

— Це вже більше не Вісконсин, Тото. Хіба ти не помітив?

Дейл помітив багато чого. Будинок не тримає форму, оскільки іноді стає таким величезним, неначе багато будинків наклали один на один. Неначе під одним-єдиним дахом помістили місто завбільшки з Лондон. А ще дерева. Тут є старі дуби і сосни, схожі на худі примари, берези, червоні клени — всі вони корінні жителі цього району, але він також бачить покручені коренеподібні, схожі на мутовані, баньянові дерева. Вони рухаються? Господи, Дейл сподівається, що ні. Проте вони шепочуть. Він фактично переконаний у цьому. Він чує, як їхні слова крізь гул пролізають у його голову, і слова ці не багатообіцяючі, не підбадьорюючі.

«Вб’ю… пожую…»

— Де собака? — запитує Шнобель. Він тримає свій «9 мм» у руці. — Ходи сюди, песику! В мене є дещо смачненьке для тебе! Поквапся і візьми!

Натомість, знову горлове гарчання, і цього разу ближче: ҐРУ-У-У-У! А дерева шепочуть. Дейл здіймає погляд на дім. Спостерігає, як складаються докупи поверхи аж до неба, стають білими і холодними. В його голові, як хвиля теплих мастил, проноситься запаморочення. У нього нечітке відчуття, що Джек схопив його за лікоть, щоб заспокоїти. Трохи допомогло, але не зовсім. Капітан поліції Френч Лендінґа відвертається ліворуч і блює.

— Добре, — каже Джек. — Викинь його. Позбудься його. А ти як, Доку? Шнобеле?

Грізна Двійка кажуть йому, що в них усе гаразд. На цей раз це правда, але Шнобель не знає, як довго триватиме їхня витримка. В шлунку крутить,