Читати книгу - "Тінь гори"

Посеред уламків палали обвуглені сторінки священних текстів. Я відчув запах горілого волосся і забагато поту від занадто великої кількості тіл, навалених згори.

Усередині маєтку почулися постріли. Несподівано я зрадів, що зверху лежали інші.

— Кулі вибухають від високої температури! — на маратхі пояснив офіцер.— Вони розриваються хаотично. Не стріляти.

Копи та члени компанії, що лежали наді мною, вирішили не ризикувати. Вони попригиналися, притискаючись до єдиної опори, за яку правив я. Я почав дихати, неначе той кролик, роблячи малесенькі вдихи. Кулі зупинилися, коли спорожніли їхні фантомні пістолети. Нарешті розвалилася арка в нас над головами. Гора людей припала ще нижче до землі.

Фрагменти писання відвалювалися від фальшивої арки й падали на нас. Я не міг підняти руки. Мої пальці й досі були зімкнені на сорочці копа. Я нічого не бачив. Я вдихав попіл з повітрям, але добре, що взагалі було те повітря.

А потім усе зупинилося. Копи та гангстери почали один за одним підводитися й задкувати. Коп згори був останній. Він намагався відповзти подалі, але ж я тримав його сорочку. Він продовжував кренитися, стоячи навколішках, не оглядаючись назад, аж доки я не відпустив ту сорочку.

Я зіп’явся на ноги, витер очі й поглянув на охоплений вогнем будинок. Палав будинок, де Хадербгай годинами навчав мене і витрачав години свого життя на філософські бесіди.

Арковий двір перетворився на тремтливі обриси, розмальовані червоно-жовтими язиками полум’я. Перегородки маєтку відпадали пластами. Палаюча рама, яка була лише зіркою дерев’яних балок, уже догоряла. Усе пропало. Пропало.

Я не міг цього витерпіти. Я не міг цього прийняти. Місце, яке стало для мене віковічним, якимось чином зникло в полум’ї та попелі.

Обернувшись, я побачив Абдуллу. Він стояв на одному коліні посеред вільного шматка землі, біля мечеті. Він тримав у руках хлопчика-короля — Тарика. Люди стояли віддалік, заворожені власним благоговінням. Абдулла колисав хлопчину, але голова Тарика вже похилилась у могилу, і його сильні молоді руки стали водоростями океану часу.

Бійка зупинилася. Копи на чималій відстані встановили нову барикаду. Люди рвонули крізь неї, щоб доторкнутися до хлопчикової накидки.

— А Назір? — запитав я Абдуллу, коли зміг протиснутись крізь скорботну юрму.— Ти бачив його всередині?

— Я зняв його тіло з хлопчика,— сказав Абдулла, і досі стоячи на коліні та плачучи.— Його більше немає. Я не зміг урятувати його тіло. Він уже був мертвий і палав, коли я забирав Тарика.

Абдулла теж уже був мертвий, і ми обоє це знали. Він пообіцяв своє життя Хадербгаю як щит для хлопчика, а той загинув. Обм’якле тіло було пошматованим прапором, накинутим на коліно Абдулли. Якщо це навіть коштуватиме Абдуллі останнього подиху, він змусить людей, які вбили Тарика і Назіра, перед смертю побачити той прапор перед очима.

— Ти впевнений, що він помер?

Абдулла поглянув на мене, і в його очах зяяли іранські пустелі.

— Гаразд, гаразд,— відступив я, занадто шокований, аби суперечити.

Назір був опорою, кам’яною опорою: чоловіком, який розповідає тобі все, як було, коли всі інші загинули.

— Він точно був мертвий, коли ти його знайшов?

— Так. Його тіло обгоріло, на спині, але його жертва зберегла обличчя і тіло Тарика. Їх застрелили, Ліне. Обох. А їхніх охоронців ніде немає.

Приголомшені плакальники відштовхнули мене вбік, щоб торкнутися поваленого короля. Я пробрався крізь натовп, який не могла стримати ніяка поліція. Люди виходили з усіх сходів і вузьких провулків. Я прорвався до головної вулиці й поліз через хитку стіну велосипедів і ручних візків, щоб знайти Раві, який стояв біля мого мотоцикла.

— Радий тебе нарешті бачити, чоловіче,— сказав він.— Мені потрібен мотоцикл. Це буде пекельна ніч.

Якщо пекло означає вогонь і лють, то він мав рацію. Обурення прориває греблю норову. Убивство в маєтку, яке поставило під загрозу ще й улюблену мечеть, випустить зграї вовків, і ми всі це знали. Чарівне місто, толерантне Місто-Острів, вже не було безпечним.

Я переживав, де Карла: чи вона в безпеці.

Я розімкнув свій ланцюг, звільнив мотоцикли, і ми газонули назад до Колаби. Раві покинув мене біля «Метро Джанкшн», щоб зустрітися зі своїми братами по зброї. Я побіг сходами готелю «Амрітсар», щоб перевірити, чи там Карла.

— Тобі потрібен душ,— зауважив Джасвант.— І чистий одяг.

Моя футболка, подерта в бійці, перетворилася на щось невідоме. Жилет обвуглився і почорнів. Голі руки вкрилися попелом і подряпинами.

— Ти її бачив?

— Вона пішла дивитися на перегони.

— Дякую.

— Пішов ти, баба,— мовив він, поки я перескакував три сходинки за раз.

Мені потрібно було знайти місце, де Карла спостерігатиме за легендарними перегонами. Я вирішив, що її спокусить найнебезпечніший виверт траси, місце, де Доля і Смерть дивитимуться разом і захоплять кошик для пікніка.

Туди було важко дістатися. Місто почали ізолювати, і мені довелося підкупити копів на чотирьох пропускних пунктах, щоб принаймні зберегти ножі.

Незгода між громадами може забрати тисячі життів будь-де в Індії, навіть у такому толерантному місті, як Бомбей. Копи добре перекрили вулиці, поки мечеть була в центрі пожежі, а індуїстів могли в цьому звинуватити.

Коли я нарешті дістався точки огляду, перегони вже розпочалися, і дорожні копи реагували на рапорти про бунт на Нал-базарі. «Натовп підходить з Донгрі»,— знову і знову звучало з поліцейських рацій на маратхі.

Я поїхав до центру соку біля Хаджі Алі. Гадав, що після перегонів Навін може святкувати чи приймати співчуття саме там, бо це було одним з небагатьох громадських місць, які ще лишилися відкритими для громадськості.

Поки я їхав, люди на вулицях бігли до індуїстського храму і мусульманської святині. Вони почули, що загорілися частини переважно мусульманського району Донгрі.

Мені довелося крутитись між ними, час до часу зупиняючись, аби пропустити нажаханих людей, які гнали просто на мене посеред дороги. Я плавно зупинився біля Хаджі Алі, залишивши свого мотоцикла подалі від довгої лінії незнайомих залізних коней, припаркованих перед входом. Я зазирнув до сокового бару і помітив Навіна, який сидів разом з Кавітою Синг.

Я озирнувся на гурт байкерів. Там була худа дівчина в масці-нікабі, червоній шкіряній куртці, білих джинсах і червоних кедах — Бенісія. Вона сиділа на своєму мотоциклі, матовому чорному вінтажному «350сс» зі зйомним кермом. На паливному баці написали фарбою слово «Ishq», яке