Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Вона там. Сумніваюся, що рушила кудись. Вона й досі там, намилилася ще в якусь місцину, але точно не сюди. Бідолашна Констанс!

— Бідолашна? — вибухнув люттю Крамлі. — Та в неї тіло туге, як у носорога. А ти доколупуєш себе через цю копійчану мандрьоху. Я зателефоную твоїй дружині, аби вона приїхала і дала тобі добрячого прочухана!

— Я ж не наламав дров.

— Правда? — Крамлі розігнав автівку на повну, прямуючи у бік берега.

— Три дні я маніакально носився то туди, то сюди, оббиваючи пороги вошивих лос-анджелеських салонів з хіромантами, дерся догори до балконів Китайського театру, вибирався на узвишшя Маунт-Лоу! Вийшов справжнісінький парад невдах, і все це через гонитву за спідницею дами, яка здобула «Оскар» за те, що надто уже побивалась. Я щось не те кажу? Можеш розгромити моє торохкало, якщо верзу нісенітниці!

— Крамлі! У тій каналізації я, здається, бачив Констанс. Мені треба було сказати: «Котися під три чорти»?

— Аякже!

— Пустобрех, — я махнув рукою. — Ти цмулиш горілку, а дзюриш яблучним соком. Знаю, який номер ти вителюєш.

Крамлі натиснув на газ.

— До чого ти хилиш? — озвався він.

— Ти — хлопчик-прислужник.

— Ісусе, дай-но мені викотити свою розвалюху навпроти апартаментів тієї окаянної шелепи, любительки морських глибин!

Він чкурнув швидко, потім збавив темп, далі їдучи з напівзаплющеними очима та зціпленими зубами.

— Що скажеш на це?

Я зі зусиллям ковтнув і почав:

— Ти хлопець-сопрано. Ти робив усе для того, щоби татко з матусею хизувалися тобою, заслуховуючись опівнічною месою. Сто чортів тобі в печінку, я розгледів дух під твоєю шкірою, тоді, у кіно, коли дехто запевняв, мовляв, очі у нього не зайшлися вогкістю. Католицький верблюд із переламаним хребтом. Знаєш, Крамлі, із великих грішників виходять великі святі. Наскільки би хтось не був поганим, він завжди заслуговує на другий шанс.

— У Реттіґан з дев’яносто назбиралося!

— Гадаєш, Ісус підраховує їх?

— Хай тобі трясця, так!

— Ні, адже якось однієї глибокої ночі у далекому майбутньому ти зателефонуєш священикові, щоб дав тобі благословення, і він поверне тебе у різдвяну ніч, коли батько пишався тобою, а мама, не стримавшись, пустила сльозу, й коли ти заплющиш очі, до чортиків втішаючись, що знову опинився у рідних стінах і не треба заникуватись у туалеті, аби сплакнути. Тебе досі не покидають надії. Знаєш, чому?

— Чорт забирай, чому?

— Бо я бажаю цього тобі, Краме. Бажаю, аби ти був щасливим, хочу, щоб ти приходив додому заради чогось, будь-чого, поки не стало пізно. Дозволь мені розповісти тобі історію…

— Чому ти розпатякався, це ж не найбільш підходящий момент? Ми тільки-но заледве відмахнулися від того зборища сновид. До речі, що ти запримітив у тому помийному каналі?

— Навіть не знаю, не знаю напевно.

— Боже мій, зачекай! — Крамлі покопирсався у ладнику, нашукав там невеличку плящину, відкоркував її, полегшено зітхаючи, і почав жльопати. — Якщо мені доведеться сидіти тут, стежачи за тим, як прибивають хвилі, як їх відносить назад, і на додачу спостерігати, як ти підігріваєш атмосферу, — говори.

І я почав:

— Коли мені виповнилося дванадцять, у моє рідне місто прибув мандрівний чудодій — містер Електрико. Він зачепив мене своїм палахким мечем і вигукнув: «Живи вічно!» Навіщо він прокричав це мені, Крамлі? Невже розгледів щось у моєму обличчі, моїй манері поведінки, в тому, як я стояв, сидів, спілкувався, що саме? Все, що знаю, — тоді, коли цей містер пропалював мене великими очима, він дав у руки моє прийдешнє. Полишаючи ті атракціони, я спинився побіля каруселі, вчувши Калліопу,[217] яка грала «Прекрасний Огайо», і заридав. Я знав: відбулося щось неймовірне, щось дивовижне, що важко було якось охрестити. Три тижні навпісля, у своїх дванадцять, я взявся за письмо. Відтоді щоденно писав. Як так, Крамлі, що на це скажеш?

— Ось, — видав Крамлі, — добивай.

Я допив решту горілки.

— Як так? — укотре спокійно запитав я.

Тепер настала черга Крамлі.

— Справа в тому, що він запримітив у тобі романтика, якого можна легко обвести навколо пальця, вмістилище для магічного непотребу, мрійника, котрий витає у хмарах, вишукує тіні на стелі та стверджує, ніби вони справжні. Ісусе Христе, я навіть не знаю… У тебе завжди такий вигляд, наче тільки-но виліз із душу, навіть коли ти повалявся у псячих бальках. Терпіти не можу твоєї невинності. Можливо, саме це Електрико розгледів у тобі. Де горілка? О, так, знав, коли спам’ятатись. У тебе все?

— Ні, — заперечив я, — оскільки містер Електрико скерував мене на путь істинний, невже я не мав би віддячити йому? Мені варто тримати містера Електрико біля себе чи дозволити, аби він допоміг мені врятувати її?

— Недоумкувата дурня!

— Прояснення. Я не знаю, як по-іншому жити. Коли одружувався, друзі застерігали Меґґі, що я ні на що не націлений. На це відповідав: «Я збираюся на Місяць і Марс, хочеш за компанію?» І вона сказала «так». До цього часу все було незле, хіба не так? І на шляху до «Благослови мене, отче» й доброю кончиною чом би не зібратися з духом та не виловити Реттіґан?

Крамлі потупив погляд прямісінько поперед себе.

— Ти й справді так гадаєш?

Він сягнув пальцями мого надбрів’я, промацав нижче, а тоді підніс до губ.

— Усе по правді, — пробурмотів, — сіль проступила. Твоя дружина раніше говорила, що ти заходився слізьми над телефонними книгами, — сказав притишено.

— Усе може бути, адже вони вщерть рясніють іменами людей, які знайшли притулок на кладовищі. Якщо зараз здамся, то ніколи собі цього не вибачу. Тобі теж не пробачу, якщо підштовхнеш до того, аби я дав задню.

По хвильці Крамлі виборсався із автівки.

— Постривай, — сказав, не дивлячись на мене. — Я пішов відлити.

Розділ сорок другий

Невдовзі він повернувся.

— Ти напевно знаєш, як дійняти людину, — сказав, заборсавшись назад у чортопхайку.

— Хіба трохи страху наганяю, не так, щоб до дрижаків.

Крамлі, як півень, смикнув головою у мій бік.

— Ти чортів блазень.

— Ти теж далеко не втік.

Ми поволі рушили вздовж берега, маючи на меті домівку Реттіґан. Я й пари з уст не випустив.

— Тобі знову куля в голову встрелила? — урвав мовчанку Крамлі.

— Чому трапляється так, — завівся я, — що у комусь на зразок Констанс зійшлося щось від меткої блискавиці, циркового тюленя, першокласної штукарки, реготухи й одночасно вона гаспид у людській подобі, злий спокусник на вщерть захаращеній палубі життя?

— Іди й спитайся Александра Великого, — почав Крамлі. — Ану згадай гуна Аттілу, який любив собак; і Гітлера заразом. Спімни Сталіна, Леніна, Муссоліні, Мао, пекельний