Читати книгу - "Тінь гори"

— Живи скромніше.

— Але Ранвей...

— Ранвей звикне, принаймні якщо ти залишиш покоївку. Їй подобається твоя покоївка.

— Спочатку ти мусиш її знайти.

— Ти сам її знайдеш. Чи вона знайде тебе. Вона сильніша, ніж видається. З нею все буде гаразд.

— Дякую, Ліне,— сказав він, підводячись.

— За що?

— Ти не вважаєш мене тюхтієм через усі ці переживання. Через кохання до неї. Копи гадають, що я схибнувся.

— Копи вважають, що будь-яка людина, яка добровільно заходить до поліцейського відділку, втратила глузд, і вони мають на те підстави.

— Ти справді думаєш, що Ранвей до мене повернеться?

— Вона може повернутися до тебе, але не до того, чим ти займаєшся.

Він повільно побрів сходами, занепокоєно хитаючи головою.

Віра — це беззаперечна любов, а любов — це беззаперечна віра. Ми з Вінсоном і Навіном були закоханими чоловіками, які лишилися без коханих жінок, а віра була деревом без затінку. Я сподівався, що Вінсону пощастить і Ранвей побажає знайтися. Я сподівався, що Діва стане для Навіна притулком упевненості. І я сподівався, що затія Карли, хай у чому вона полягала, не коштуватиме нам того, що ми майже мали.

Розділ 65

Я вже майже зачинив двері, але Дідьє притримав їх рукою ззовні та знову відчинив.

— У мене проблема,— сказав він, упавши усім тілом на диван.

— Мабуть, варто брати погодинну оренду за цього дивана,— мовив я.— Він має більше роботи за мене.

— Сьогодні буде особлива вечірка.

— Ага.

— Костюмована вечірка.

— Я зачиняю двері, Дідьє.

— У найкращого костюмера залишилося тільки два костюми, і я обидва зарезервував, але не можу вирішити.

— Що там було?

— Гладіатор і балерина.

— Не бачу, в чому полягає проблема.

— Проблема? Ти не бачиш проблеми? Дідьє ідеально пасують обидві ролі, звісно ж, тож просто неможливо обрати між ними.

— Ясно.

— Ліне, що ж мені робити?

— Моя тобі порада,— запропонував я, збираючи енергію з дивана Олега,— візьми верх гладіатора і низ балерини. Ти будеш гладериною.

— Гладерина,— пожвавився він, кидаючись до дверей.— Я мушу негайно це поміряти.

Він почовгав униз, а я почовгав до дверей і нарешті спромігся надовго їх зачинити. Я мав би зрадіти, але цього не відбулося. Мені не подобалися зачинені двері, практично будь-де. Мені навіть уві сні не подобалися зачинені двері — ті, в які я гатив щоночі.

Я вмостився на своєму кріслі, але не міг писати. Я занадто довго витріщався на замкнені двері, тож знову опинився там, у клітці.

Кожен удар, націлений на прикуту людину, кожна ін’єкція, спрямована на придушення бунту, кожен розряд струму, щоб знищити силі духу,— це образа того, ким будемо ми, коли станемо тими, якими нас визначає доля. Час — це мембрана, сполучна тканина, і її можна поранити. Час не в змозі загоїти всі рани. Час — це і є всі рани. Лише любов і прощення здатні загоїти всі рани.

Ненависть завжди залишає плями. Але інколи ця ненависть не твоя. Інколи ти прикутий, а ненависть, яку вбивають у тіло й розум, належить іншій людині, вирощена в іншому серці, й забувати її доводиться довше.

Навіть якщо колись ми знайдемо можливість переплести пасма кохання і віри, знайдених на життєвому шляху, ця пляма назавжди залишиться на шкірі як те, що неможливо забути, те вчора, яке глядить на тебе, коли ти дивишся на зачинені двері.

Я довго був загубленим сином: тікав від друзів, тікав від кохання, повертав ключа спогадів про страх, злість, заколот, тюремний бунт, спалення каплиці, вартових у броні, людей, готових померти, аби не терпіти отакого ще бодай день, як і я готовий був померти, стоячи на стіні, а натомість утік.

Час також помре разом з нами, коли помре всесвіт, а потім знову переродиться. Час — живий організм, схожий на нас, з народженням, тривалістю життя і вмиранням. Час має серцебиття, але воно не наше, скільки б ми не приносили заради нього жертв. Нам не потрібен Час. Час потребує нас. Навіть Час полюбляє товариство.

Я відвів погляд від дверей — і побіг до Карлиних полів, Карлиних озер, Карлиних берегів і лісів, Карлиних хмар, Карлиних штормів, які рвуть усе на шмаття, а коли дістався туди, то написав рядки про Карлу і Час, які воюють заради кохання.

Це не спрацювало. Але я відмітив цю сторінку, коли згортав записника, бо дещо з найкращих творів з’являється з того, що спочатку не спрацювало.

Я вийшов на балкон і викурив один з косяків Дідьє.

Перехрестя внизу було відносно порожнє. Шалені комашині автівки повернулися до своїх вуликів. Уже потрібно було виїжджати на свій останній об’їзд, та й перегони Навіна з Бенісією були не за горами, але я не хотів навіть ворушитися.

Карла, Дідьє, Навін, Зодіаки Джорджі, Кавіта... я не міг збагнути, що відбувається. Було так багато змін, так багато непевного, так часто здавалося, що я не на тому боці невидимої стіни.

Я загубився в хаосі всього цього. Я змарнував вечір роздаючи поради іншим, але не міг нічого порадити собі. Я лише міг дослухатися до інстинкту і змусити Карлу обрати раз і назавжди: життя зі мною десь в іншому місці чи життя в Місті-Острові без мене.

Хай чим вона займалась у Бомбеї, це не включало мене, а хотілося б. Я був готовий забратися звідси і чекати на неї десь у іншому місці, якщо Карла не захоче поїхати разом зі мною зразу. Я знав, що вона буде на перегонах. Я хотів там бути. Я мав поговорити з нею, навіть якщо тільки для прощання.

Коли твоє життя не має плану, окрім найпрямішої дороги з міста, а твоє серце занадто довго чекало на правду, чи твоя душа занадто довго чекала на нову пісню, Доля інколи ударяє в землю священною патерицею, і шлях тобі перегороджує вогонь.

Повз мене на вбивчій швидкості летіли автомобілі. Я помітив людей Гусейна і скорпіонів, які мчали у протилежних напрямках. До мене наближався їздець. Його мотоцикл мав дуже високі ручки. Я впізнав його ще за два квартали. То був Раві.

Я поставив свого мотоцикла на бокову опору і підкликав Раві до себе.

— Що відбувається?

— Пожежа в будинку Хадербгая,— випалив він, під’їжджаючи ближче.

— У маєтку?

— Так,