Читати книгу - "Гра престолів"

— Дякую, ваша світлосте,— усміхнулася Санса — тільки для нього, сором’язливою потаємною усмішкою. Він слухав. Вона знала, що так буде.

— Зрада — це шкідливий бур’ян,— похмуро заявив Пайсел.— Її слід винищувати разом з корінням, стеблом і насінням, щоб уздовж дороги не дали паростки нові зрадники.

— Ти заперечуєш батьків злочин? — запитав лорд Бейліш.

— Ні, мілорди,— мовила Санса: цього вона й не збиралася робити.— Я знаю, що його слід покарати. Та ще я знаю, що батько, либонь, шкодує про свій учинок. Він був другом короля Роберта й любив його. Він ніколи не хотів бути правицею, це король його попросив. Мабуть, його обманули. Лорд Ренлі, або лорд Станіс, або... або хтось інший, його точно обманули, бо в іншому разі...

Король Джофрі, ухопившись за підлокітники трону, нахилився вперед. Між пальців у нього стриміли гострі уламки поламаних мечів.

— Він сказав, що я не король. Чому він так сказав?

— У нього нога була поламана,— гаряче відповіла Санса.— Вона страшенно боліла, великий мейстер Пайсел давав йому макове молочко, а від макового молочка, подейкують, туманиться в голові. В іншому разі він би ніколи такого не сказав.

— Віра дитини...— заговорив Вейрис.— Яка мила невинність... і водночас кажуть, що з уст дітей і немовлят говорить мудрість.

— Зрада є зрада,— миттю мовив Пайсел.

Джофрі неспокійно крутився на троні.

— Мамо?

Серсі Ланістер задумливо роздивлялася Сансу.

— Якщо лорд Едард зізнається в своєму злочині,— сказала вона врешті,— ми знатимемо, що він покаявся у своїй нерозважливості.

Джофрі скочив на ноги. «Будь ласка,— подумала Санса,— будь ласка, будь ласка, вчини як король, яким, я знаю, ти є: король хороший, добрий і шляхетний, будь ласка».

— Чи маєш ти ще щось сказати? — запитав він її.

— Тільки... з любові до мене ви робите мені таку ласку, мій королевичу,— мовила Санса.

Король Джофрі зміряв її поглядом.

— Твої люб’язні слова зворушили мене,— озвався він галантно й кивнув, мовби запевняючи: все буде гаразд.— Я зроблю, як ти просиш... однак спершу твій батько має зізнатися. Має зізнатися й підтвердити, що я король, бо в іншому разі не буде йому прощення.

— Він зізнається,— відповіла Санса з піднесеним серцем.— Я певна, що зізнається.

Едард

Солома на підлозі тхнула сечею. Тут не було ні вікна, ні ліжка — навіть помийного відра не було. Едард пригадав світло-червоні мури, помережані соляними плямами, й оббиті залізом сірі двері з нешліфованого дерева чотири дюйми завтовшки. Він устиг їх помітити за ту коротку мить, поки його вкидали в камеру. Щойно двері захряснулися, видимість зникла. Темрява була цілковитою. Нед мовби осліпнув.

Або помер. І похований разом з королем.

— Ах, Роберте,— пробурмотів він, намацавши холодний мур; від будь-якого руху нога пульсувала болем. Йому пригадався жарт, який король зронив у крипті Вічнозиму під холодними поглядами королів зими. «Король п’є вино,— сказав тоді Роберт,— а правиця виносить гівно». Як він тоді сміявся! Однак він помилявся. «Король умирає,— подумав Нед Старк,— а правицю ховають».

Підземелля розташувалися попід Червоною фортецею — глибше, ніж він міг уявити. Недові прийшли на пам’ять давні легенди про Мейгора Лютого, який замордував усіх каменярів, що будували замок, аби ті ніколи не розкрили його таємниць.

Чорти б їх усіх узяли: Мізинчика, Джаноса Слінта з його золотими плащами, королеву, Царевбивцю, Пайсела, Вейриса, сера Баристана, навіть лорда Ренлі, рідного Робертового брата, який утік, коли потрібен був найбільше. Однак понад усе Нед винуватив себе.

— Дурень! — крикнув він у темряву.— Тричі проклятий сліпий дурень!

Здалося, в темряві перед його очима плаває обличчя Серсі Ланістер. У її волоссі мерехтіло сонце, але посмішка на вустах була глузливою. «Того, хто вступає у гру престолів, чекає перемога або смерть»,— прошепотіла вона. Нед грав і програв, і його підлеглі заплатили за його нерозважливість власною кров’ю.

Думаючи про дочок, він би радо поплакав, але сліз не було. Навіть зараз він був Старком з Вічнозиму, і горе й лють чаїлися, заморожені, глибоко в нутрі.

Коли він намагався зовсім не ворушитися, нога не так боліла, отож він силкувався лежати нерухомо. Скільки — він не міг би точно сказати, не було-бо ні сонця, ні місяця. В темряві він не мав змоги ставити зарубки на стінах. Нед заплющив очі та знову розплющив — нічого не змінилося. Він засинав, прокидався, знову засинав. Не міг сказати, що гірше: прокидатися чи спати. Коли він спав, йому снилися сни: темні тривожні сни про кров і невиконані обіцянки. Коли ж прокидався, не лишалося нічого, як думати, а думки були гірші за нічні кошмари. Думки про Кет жалили гірше за кропиву. Він гадки не мав, де вона й що робить. Не знав, чи ще колись із нею побачиться.

Години розтягувалися на дні — принаймні так здавалося. Зламану ногу мучив тупий біль, під гіпсом свербіло. Нед помацав стегно — і виявив, що шкіра палає. Жодних звуків — тільки його власне дихання. За деякий час він почав розмовляти до себе уголос, аби бодай почути власний голос. Він сподівався зберегти ясну голову, в темряві вибудовуючи замки з надії. Робертові брати на волі, вони збирають війська у Драконстоні й Штормокраю. Покінчивши з сером Грегором, Алін і Гарвін повернуться на Королівський Причал з рештою гвардійців. А Кетлін, отримавши звістку, підніме всю Північ, а до неї приєднаються гірські лорди разом з лордами приріччя й Видолу.

Дедалі більше він думав про Роберта. Перед ним поставав король у розквіті юності, високий і вродливий, у величезному рогатому шоломі на голові, з келепом у руці,— Роберт сидів на коні, як рогатий бог. У темряві Нед чув його сміх і бачив його очі — ясні й блакитні, як гірські озера. «Ти тільки поглянь на нас, Неде,— казав Роберт.— Як ми до такого докотилися? Ти тут, а мене свиня вбила. А ми ж бо разом здобули трон...»

«Я підвів тебе, Роберте,— подумав Нед. Уголос він не міг цього вимовити.— Я збрехав тобі, приховав правду. Дозволив їм тебе вбити».

Король почув його. «Ти, впертий дурню,— пробурмотів він,— надто гордий, аби когось слухатися. Наївся своєї гордості, Старку? Честь захистить твоїх дітей?» По його обличчю побігли тріщини, шкіра порепалася, він потягнувся руками до лиця — й зірвав маску. І виявилося, що це зовсім не Роберт: до