read-books.club » Фентезі » Бенкет круків 📚 - Українською

Читати книгу - "Бенкет круків"

168
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Бенкет круків" автора Джордж Мартін. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 190 191 192 ... 265
Перейти на сторінку:
отримали ту кров... це ж їхня бабуся по батькові... маленькою вона кликала мене „дядько Мейстер“. Я так добре це пам'ятав, що дозволив собі сподіватися... може, мені просто хотілося... ми всі обманюємо самі себе, коли дуже хочеться вірити. А Мелісандра більше за всіх, гадаю. Меч не той, вона повинна це розуміти... світло без жару... порожній блиск... меч не той, а облудне світло заведе нас тільки глибше в темряву, Семе. Наша надія — Данерис. Скажи це їм усім у Цитаделі. Змусь їх вислухати. Нехай відішлють до неї мейстра. Данерис необхідний порадник, навчитель, захисник. Усі ці роки я вагався, чекав і спостерігав, а коли прийшов день, я вже занадто старий. Я помираю, Семе,— визнав старий, і зі сліпих очей покотилися сльози.— Смерть не повинна лякати людину настільки стару, як я, а вона лякає. Хіба не безглуздо? У моєму світі завжди темно, то чи мені боятися темряви? Та однак я не можу не думати про те, що буде далі — коли з тіла мого висотається останнє тепло. Чи полину я в Отчі золоті палати на вічний бенкет, як запевняють септони? Чи зможу я там побалакати з Бовтуном, чи знайду там Дейрона живим і жвавим, чи почую, як сестри мої співають своїм дітям? А що як мають рацію комонники? Може, мені судилося навіки-вічні скакати в нічному небі на вогняному огирі? Чи мені знову доведеться повернутися в наш паділ смутку? Хто знає правду? Хто був там, за межею смерті, й бачив? Лише блідавці, а ми-бо знаємо, які вони. Ми знаємо».

Семові не було що казати на таке, однак він постарався втішити старого, як міг. А потім прийшла Жиллі й заспівала для нього — якусь безглузду пісню, якої навчилася від інших Крастерових жінок. Старий з усмішкою на вустах поринув у сон.

То був один з його останніх ясних днів. Далі старий переважно дрімав, скулившись під горою хутра в капітанській каюті. Іноді щось бурмотів уві сні. Прокидаючись, він кликав Сема, наполягаючи, що конче має щось йому сказати, та здебільшого на той час, коли приходив Сем, він уже й забував, що саме мав йому сказати. А коли й пам'ятав, белькотів щось нерозбірливо. Говорив про сни, але не згадував, кому вони наснилися, про скляну свічку, яку неможливо запалити, про яйця-бовтуни, з яких нічого не вилуплюється. Казав, що сфінкс — загадка, а не загадник,— хай що це могло означати. Просив Сема почитати йому з книжки септона Варта, чиї писання всі спалили за правління Бейлора Благословенного. Одного разу прокинувся в сльозах. «Три голови у дракона,— схлипував він,— але я застарий і заслабий, щоб стати однією з них. Я маю бути з нею, вказувати їй шлях, але тіло зрадило мене».

Коли «Цинамоновий вітер» плив через Східці, мейстер Еймон почав забувати Семове ім'я. Бувало, приймав його за одного зі своїх братів-небіжчиків.

— Надто він був слабий для такої довгої мандрівки,— сказав Сем до Жиллі на півбаку, ковтнувши ще рому.— Джон мав би це розуміти. Еймону було вже сто два роки, не можна було йому взагалі випливати в море. Може, якби він лишився в Чорному замку, прожив би ще десять років.

— А може, вона б його спалила. Червона жінка,— озвалася Жиллі; навіть тут, за тисячу льє від Стіни, вона не хотіла вимовляти вголос ім'я Мелісандри.— Вона ж хотіла для своїх багать королівської крові. Вал це розуміла. І лорд Сноу також. Саме тому вони змусили мене забрати Даллиного малюка, а свого залишити замість нього. Мейстер Еймон заснув навіки й уже не прокинеться, та якби він лишився, вона б його спалила.

«Він усе одно згорить,— жалібно подумав Сем,— тільки тепер це доведеться зробити мені». Таргарієни завжди віддавали своїх небіжчиків вогню. Кугуру Мо не дозволив палити погребове багаття на борту «Цинамонового вітру», отож Еймонове тіло поклали в діжку чорного рому, щоб таким чином довезти до Старгорода.

— Напередодні ввечері, перед смертю, він попросив потримати немовля,— вела далі Жиллі.— Я боялася, він його впустить, але ж ні. Він погойдав малюка на руках, промурмотів для нього пісеньку, і Даллин хлопчик простягнув ручку й торкнувся його обличчя. Потім так почав смикати за губу, що я подумала, старому буде боляче, але той тільки засміявся,— вона погладила Сема по руці.— Можемо назвати маленького Мейстром, якщо хочеш. Коли підросте, не зараз. Так, можемо назвати.

— Мейстер — це не ім'я. Але можеш назвати його Еймоном.

Жиллі поміркувала.

— Далла його народила під час бою, коли навколо співали мечі. Ось яке повинно в нього бути ім'я. Еймон Битвороджений. Еймон Мечислав.

«Таке ім'я навіть моєму лорду-батькові сподобалося б. Ім'я для справжнього воїна». Зрештою, хлопчик — син Манса Рейдера й онук Крастера. У ньому не тече Семова боягузницька кров.

— Так і назви його.

— Коли йому виповниться два роки,— пообіцяла вона,— але не раніше.

— А де хлопчик? — раптом запитав Сем. Через ром і смуток він і не помітив, що Жиллі не тримає на руках малюка.

— Його забрала Коджа. Я попросила пригледіти за ним.

— А!

Коджа Мо, капітанська дочка, була вища за Сема й струнка як спис, зі шкірою чорною і гладенькою, як полірований гагат. Вона була зверхницею над корабельними червоними лучниками, а ще вправно володіла вигнутим луком зі златосерця, спроможним випускати стрілу на чотириста ярдів. Коли на Східцях на корабель напали пірати, Коджа своїми стрілами поцілила в дюжину нападників, а Семові стріли в цей час тільки у воду падали. Єдине, що Коджа Мо любила більше за свій лук, то це чукикати Даллиного синочка на коліні та співати до нього літньою мовою. Дикунського королевича полюбили всі жінки на кораблі, й Жиллі довіряла їм хлопчика, хоча ніколи не довіряла його чоловікам.

— Дуже мило з її боку,— мовив Сем.

— Спершу я її боялася,— сказала Жиллі.— Вона така чорна, а зуби такі великі й білі, що я злякалася — це якесь чудовисько чи звір, але ж ні! Коджа добра. Мені вона подобається.

— Я бачу.

За все життя Жиллі знала тільки одного чоловіка — свого жахливого батька. Решту її світу населяли жінки. «Чоловіки її лякають, а от жінки — ні»,— збагнув Сем. І це було зрозуміло. Він сам у Сурмосхилі надавав перевагу товариству дівчат. Сестри були до нього лагідні, а хоч інші дівчата іноді й дражнили, від лихих слів відмахнутися легше, ніж від

1 ... 190 191 192 ... 265
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бенкет круків», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бенкет круків"