Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Привіт, Едгаре Воллес,[205] тупий сучий сине, а щоб тобі добре було! — прорізався голос.

Я розвернувся, спантеличений від того, що він посмів назвати мене Едгаром Воллесом; дешева посередність, виплодок забігайлівок!

— Привіт, Фріце! — крикнув я. — Це ти сучий син, а щоб тобі добре було! Проходь!

— Без питань!

Так, неначе взутий у важкі військові кирзяки, Фріц Вонг заходився талувати мій килим. Затріскотівши закаблуками, він проворно кинувся на монокль, обхопив його і скерував на мене.

— Та ти старієш! — загорлав у нечуваному захваті він.

— А ти вже подався! — огризнувся я.

— Грубіяниш?

— Що посієш, те й пожнеш!

— Збав голос, якщо твоя ласка.

— Ти перший цю кашу заварив, — звинуватив я. — Хоча б себе чуєш, як ти мене назвав?

— Невже Міккі Спілейн[206] краще?

— Вали звідси!

— Джон Стейнбек?[207]

— Згода! І стиш голос.

— Отак годиться? — він зашепотів.

— Досі забагато чую тебе.

Фріц Вонг голосно забурчав.

— Оце мій любий блудний син!

— І мій зрадливий, розпутний батечко!

Ми обняли один одного, усміх застиг на наших обличчях. Фріц Вонг обтер очі.

— Тепер формальностям покладено край, — муркнув до мене. — Як ся маєш?

— Живий. А ти?

— Насилу тримаюся. Що за дивна забара з нашим харчем?

Я добув пиво, яке раніше приніс Крамлі.

— Свиняча бовтанка, — знеохотився Фріц. — А вина нема? Га?.. — Фріц добряче приклався до пива і, нацмулившись, аж тоді скорчив гримасу. — А тепер, — він тяжею всадився у моєму одному-єдиному кріслі. — Чим саме можу тобі зарадити?

— З якого дива ти вирішив, що мені потрібна допомога?

— Ти завжди її потребував, хіба не так? Постривай! Терпіти не можу це питво.

Він рвонув надвір прямо у дощ і вернувся з пляшкою «Ле Гортона», тоді нишком заходився відкорковувати її своїм лепським сріблястим коркотягом, вийнятим із кишені.

Я витягнув дві старі, проте чистенькі банки з-під повидла.

Фріц презирливо дивився на них, наливаючи вино.

— Тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого… — він першим порушив мовчанку. — Який рік! Чекаю нечуваного захвату!

Я осушив посудину.

— Ну ж не залпом ціди! — розрепетувався Фріц. — Заради Христа, вдихай! Насолоджуйся ароматом!

Я вдихнув. Покрутив вином.

— Славно!

— Ісусе Христе! Добре?

— Дай-но подумати.

— Хай тобі грець! Не думай. Пий носом! Видихай вухами!

Приплющивши очі, він показав мені, як це робити. Я зробив так само.

— Божественно!

— А зараз сядь і стули пельку!

— Ей, це моє місце, Фріце!

— Уже ні.

Я вмостився на долівці, опершись на стіну, а Фріц став наді мною, наче Цезар над муравлинням.

— А тепер, — налаштувався він, — викладай карти!

Я проторочив усе за порядком.

Коли я схаменувся зі своїми розповідями, Фріц віднехотя поновив рідину в наших посудинах і пробурмотів:

— Ти не заслужив цього. Просто не варто було розігрувати цю виставу з вінтажним питвом.

— Не патякай! Потягуй!

— Якщо комусь і до снаги вирозуміти Констанс, — почав він, ґольґаючи, — то це мені. Чи варто було сказати, що я єдиний, кому це вдасться? Цить!

Він прочинив вхідні двері, за якими періщив чудесний безпросвітний дощ.

— Тобі це до душі?

— Не те слово!

— От бевзь! — Фріц підкрутив монокль, аби віддалік оглянути побережжя.

— Місцина Реттіґан он де, чи не так? Сім днів і духу її вдома не було? Може, вона уже небіжчиця? Стала імператрицею смертоносних земель, так, одначе саму її ніколи не застануть мертвою. Якось вона просто запропаститься, й ніхто так і не довідається, що ж трапилося. Тепер мені годиться розповідати усе як є?

Він налив рештки «Ле Гортона», проявляючи осоругу до банок з-під повидла та любов до вина. Він був вільний, сказав Фріц, безробітний. Жодних зйомок у фільмі за два роки. Кажуть, що застарий уже.

— Я — наймолодший акробат по звиванню у ліжках серед трьох континентів! — пихтів він. — Зараз мої руки зайняті п’єсою Бернарда Шоу під назвою «Свята Іоанна».[208] Але як підшукати трупу для цієї неймовірної п’єси? Що ж, тим часом беруся за роман Жуля Верна, який перебуває у вільному доступі, тому й то безкоштовний; а той тупоголовий продюсер-кудкудакало, нічний гультіпака і словом про цю справу не обмовиться, хіба що розкрадає усе видимо-невидимо; тож мені потрібен другосортний писака, котрий має справу із науковою фантастикою, себто ти, щоб відточити недороблений шедевр. Кажи «так»!

До того, як я спромігся й звук зронити…

У круговерті проливного дощу та супроводі вогнистих зблисків і грому Фріц дзявкнув:

— Ти найнятий! Відтепер. Тобі ще є що показати або ж чимось поділитися…

Я показав і розповів.

То були фото, вирізані зі старих газет і приліплені скотчем до стіни прямісінько над ліжком. Фріц заледве не розпростерся на підлозі, лаючись, потупивши зір на цю кляту всячину.

— Одним оком, інше пошкоджено на дуелі!

— На дуелі? — уточнив я. — Ти ніколи не розповідав…

— Замовкни і прочитай імена під фото для німецького режисера-циклопа.

Я прочитав імена. Фріц повторив їх.

— Так, я пам’ятаю її, — він простягнув руку, аби доторкнутися до знімків. — І оту. Ага, і цю теж. Боже мій, що за дошка з фотографіями злочинців.

— Ти з усіма працював чи лише з деякими?

— Із деякими з них мав справу, з двома з трьох у мотелі «Санта Барбара». Я не хизуюся. Хочеш вір, хочеш ні.

— Ти ніколи мене не обманював, Фріце.

— Я обводив тебе навколо пальця, але ти був надто дурненьким, аби розгледіти це. Поллі. Моллі. Доллі. Звучить, як передзвін копійчаних швейцарських дзвіночків. Постривай. Не може бути. Хоча ні, може. Так!

Він схилився, поправляючи монокль та сильно мружачись.

— Чому лишень я не бачив цього? Dummkopf.[209] Між тим сплило чимало води. Роки. Оця, і оця, і оця. Боже милостивий!

— Що, Фріце?

— Усі вони — одна й та сама актриса, та сама жінка. Різне волосся, різна стрижка, різний колір, різний макіяж. Товсті брови, тонкі брови, без них. Маленькі губи, пухкенькі губи. З віями, без вій. Жіночі хитрощі. Минулого тижня на Голлівудському бульварі до мене підійшла жінка і мовила: «Впізнаєш мене?» — «Ні», — відповів я. — «Он яка я», — сказала вона. Я почав нипати очима на її ніс. Ніс зроблений. Перевів погляд на її рот. Рот теж зроблений. Брови? Нові. До того ж вона втратила тридцять футів і стала білявкою. Якого біса вирішила, що я мав її впізнати?.. — Ці фотографії, де ти їх нарив?

— Угорі на Маунт-Лоу.

— Акурат у того благуватого газетного бібліотекаря. Якось я вибрався до нього в розвідку. Ну й історія. Дихнути не міг серед тих поганських стосів. Я крикнув