Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

«Тому, хто дарує, личить не пам’ятати про свій подарунок; але тій, що подарунок отримує, личить не судити строго ані подарунок, ані особу дарувальника». Мені довелося кахикнути, щоб приховати смішок, який у мене вирвався, коли я переклала цю фразу.

— Про що йдеться, ваша величносте? — спитав Вілем англійською з сильним акцентом. Голос його тремтів від страху.

— Про подарунок. Від імператора. — Єлизавета царственим жестом показала на намисто з емальованих хрестиків, надіте на її худорляві плечі. Мій дракон був значно більше невдоволений її величністю, аніж мною. Королева зітхнула з удаваним розпачем і досадою. — Перекажіть йому мої слова його мовою, пане Ройдон. Я не маю ані часу, ані терпіння на уроки латини. І чому це імператор не займається освітою своїх службовців?

— Його превосходительство знає латину, ваша величносте. Амбасадор Славата навчався у Віттенберзькому університеті, а потім вивчав право в Базелі, якщо мені не зраджує пам’ять. Його бентежила не мова, а сенс сказаного.

— Тоді поясніть йому ще раз, щоб він і його володар правильно мене зрозуміли. І це — не заради мене, — похмуро мовила Єлизавета. — Починайте. — Метью знизав плечима й повторив слова її величності рідною мовою Славати.

— Я зрозумів те, що вона сказала, — ошелешено відповів юний Славата. — Але що це означає?

— Ви просто заплуталися, — співчутливо продовжив Метью чеською мовою. — Це часто трапляється з молодими амбасадорами. Та ви не переймайтеся. Скажіть королеві, що Рудольф радий подарувати їй цю прикрасу. Щоб ми мали змогу якнайшвидше приступити до обіду.

— А, може, ви за мене скажете? — спитав його Славата, геть отетерілий.

— Я дуже сподіваюся, пане Ройдон, що ви не спричинилися до іще одного непорозуміння межи мною та імператором Рудольфом, — сказала Єлизавета, явно розлючена тим, що серед тих семи мов, якими вона володіла, чеська не значилася.

— Його превосходительство передав, що імператор бажає вашій величності здоров’я та щастя. Амбасадор Славата особливо задоволений тим, що це намисто потрапило за призначенням і не пропало, як побоювався імператор, — сказав Метью, великодушно поглянувши на свою володарку. Та почала було щось казати, але швидко схаменулася, кинувши на нього лютий погляд. Славаті, охочому до навчання, дуже закортіло дізнатися, як же це пану Ройдону вдалося заткнути рота самій королеві Англії. Та коли він жестом закликав Метью перекласти те, що він сказав, Сесіл узяв хлопця під руку.

— Яка чудова новина, ваше превосходительство. Але, гадаю, ви вже мали достатньо повчальних уроків на сьогоднішній день. Ходімо зі мною, пообідаєте, — сказав Сесіл, скеровуючи хлопця до найближчого столу. Королева ж, увагу від якої відволікли її шпигун та її головний радник, зійшла, зневажливо пирхнувши, на підвищення. Здолати ці три сходинки їй допомогли Бесс Трокмортон та Рейлі.

— А що буде тепер? — пошепки спитала я. Бо вистава скінчилася, і присутні у кімнаті почали проявляти ознаки нетерплячості.

— Згодом я ще хочу з вами поговорити, пане Ройдон, — гукнула Єлизавета, яку вже встигли зручно обкласти подушечками. — Не заходьте далеко.

— П’єр буде в сусідній кімнаті для аудієнцій. Він проведе тебе до моїх апартаментів; там є ліжко, і там ти зможеш побути в тиші й спокої. Можеш відпочивати, поки її величність мене не відпустить. Це не займе багато часу. Її лише цікавить повний звіт про Келлі. — Метью підніс до рота мою руку й офіційно цьомкнув її.

Зважаючи на слабкість Єлизавети до своїх молодих помічників, ця зустріч могла розтягнутися на години.

Хоча я й приготувалася заздалегідь до гармидеру й штовханини в кімнаті аудієнцій, мене аж на крок відкинуло назад, коли я туди увійшла. Придворні, недостатньо значущі та впливові, щоб їх допустили до приватного покою королеви, намагаючись зайняти місця за обіднім столом, поки там все не поїли до них, штовхнули мене на бігу. Мій шлунок судомно стиснувся від запаху смаженої оленини. Я ніяк не могла до неї звикнути, і майбутній дитині вона також не подобалася.

П’єр та Енні стояли під стіною разом із іншими слугами. Побачивши мене, вони явно зраділи.

— А де мілорд? — спитався П’єр, витягуючи мене з купи тіл.

— Розважає королеву, — відповіла я. — Я надто стомлена і не можу ані стояти, ані сидіти і їсти. Ви не могли б провести мене до кімнати Метью?

П’єр кинув занепокоєний погляд на вхід до приватних покоїв.

— Аякже.

— Я можу провести вас туди, господине Ройдон, — запропонувала Енні. Щойно повернувшись із Праги й уже вдруге відвідуючи двір королеви Єлизавети, вона досить добре навчилася напускати на себе вигляд удаваної невимушеності.

— Я показав їй кімнату мілорда, коли вас повели на зустріч з її величністю, — пояснив мені П’єр. — Та кімната неподалік, на нижньому поверсі, під апартаментами, в яких колись мешкала дружина короля.

— А тепер ту кімнату, мабуть, використовують фаворити королеви, — стиха мовила я. Без сумніву, там спав і Волтер або не спав — як доведеться. — Почекай тут на Метью, П’єре. А ми з Енні підемо самі.

— Дякую, мадам, — із вдячністю поглянув на мене П’єр. — Мені не подобається залишати його надовго з королевою.

Обслуга королеви наминала свій обід у значно менш привабливій обстановці кімнати стражників. Коли ми з Енні проходили повз них, вони з цікавістю зиркнули на нас.

— Тут має бути пряміша дорога, — сказала я, прикусивши губу і дивлячись униз на довгий сходовий марш. Велика зала, поза сумнівом, буде ще щільніше напхана відвідувачами.

— Вибачте, господине, але іншої дороги немає, — вибачливо заперечила Енні.

— Тоді готуймося до зіткнення з юрмою, — зітхнула я.

У Великій залі було повно-повнісінько претендентів на увагу її величності. Коли я увійшла туди з боку апартаментів королеви, моя поява була зустрінута збудженим шепотом і шелестом спідниць, слідом за якими відразу ж почулося розчароване бурмотіння: я виявилася істотою нецікавою і незначущою. При дворі Рудольфа я вже встигла звикнути бути у центрі уваги, але мені все одно було некомфортно відчувати на собі важкі погляди людей, легенькі поштовхи нечисленних поглядів демонів та швидкий лоскотний погляд однієї-єдиної відьми. Коли ж мені у спину вперся холодний погляд якогось вампіра, я стривожено озирнулася.

— Що таке, господине? — спитала Енні.

Я уважно обдивилася натовп, але так і не змогла визначити, звідки йшов той погляд.

— Та нічого,