Читати книгу - "Відтінки сталі, Фрірен"

Подорожуючи далі, Каель і Елайн тримали свій шлях на південний захід, через густі ліси, де світло ледь пробивалося крізь верхівки дерев. Вони не поспішали, адже знайшли тимчасове затишшя після пожежі в селі, а самі були готові до нових викликів. Настрій між Каелем та Елайн був дещо напруженим. Справжня мета їхньої подорожі залишалась загадкою навіть для них самих. У кожного була своя мотивація, але ні один, ні інший не бажав розкривати свої серця перед іншими. Вони рухались вперед, і, хоча не було місця для звичних запитань, щось у повітрі змінювалось.

Елайн, відчуваючи, що цей момент — чудова нагода для того, щоб розповісти свою історію, зупинилася. Каель, здавалося, не помітив її наміру, і все ще йшов далі. Вона підійшла до нього, заговорила тихо, але так, щоб його увага привернулася.

— «Ти справді хочеш знати, що я шукаю?» — запитала вона, її голос майже невидимий серед шурхоту лісу.

Каель зупинився, повернувшись до неї. З його погляду важко було прочитати емоції, але він слухав.

— «Ми всі маємо свої причини для цієї подорожі,» — сказав він, але його слова звучали більше як зауваження, ніж запитання.

Елайн мовчала на мить, дивлячись вдалечінь, ніби намагаючись знайти правильні слова. Вона не була схожа на тих, хто швидко відкривається. Її історія була темною, такою ж, як і вона сама.

— «Мене звуть Елайн,» — почала вона, і хоч це ім’я було знайоме Каелю, він ніколи не питав, звідки вона. — «Я не була завжди такою, як зараз. У моєму житті було багато темних моментів, яких я б не хотіла згадувати.»

В її голосі пробігла легка тінь болю, і Каель зрозумів, що її минуле не було простим.

— «Я родом з однієї з віддалених земель. І колись я була частиною одного великого ордену, ордену, що слідував древнім традиціям магії. Наше завдання було підтримувати баланс між світом людей і тим, що знаходиться за його межами. Тими речами, що не повинні були проникати в наш світ.»

Вона зробила паузу, мовби вбираючи атмосферу, перш ніж продовжити.

— «Але я втратила все. Орден було знищено, і всі мої товариші загинули в одному зі смертельних боїв. Мої знання про магію і здібності допомогти світу стали даремними, коли я не змогла захистити своїх. Тепер я шукаю єдине — те, що здатне допомогти мені відновити баланс і…» — її голос затих, і вона знову мовчала, дивлячись у темряву лісу.

Каель нічого не сказав. Його очі пронизували її, але він не поспішав з питаннями, бо відчував, що сьогодні не час для них. Він розумів, що її болісне мовчання було більше, ніж просто тягар. Це була частина її боротьби.

— «І що ти шукаєш?» — все ж спитав він, його голос був м’яким, але все ж відчувався холод у його словах, наче він не хотів втручатись у її особисте.

Елайн подивилася на нього і коротко посміхнулась, хоча ця посмішка була сумною.

— «Я шукаю артефакт. І не просто якийсь магічний предмет. Це більше ніж просто магія. Це сила, здатна змінити навіть найтемніші моменти цього світу. І якщо я знайду його, можливо, я зможу…» — вона знову замовкла. В її очах промайнула темна емоція, але вона швидко сховала її.

— «Що саме ти хочеш змінити?» — запитав Каель, і його голос став м’якішим, але не менш уважним.

— «Я хочу повернути те, що втратила. І я хочу допомогти тим, хто опинився в подібній ситуації. Тому що я знаю, як це — втратити все, не маючи ані сил, ані надії,» — сказала вона з таким тоном, що навіть Каель, звиклий до стриманості, відчув, як слова пронизали його.

Знову вона замовкла, але цей момент був для неї значимим. Вона, нарешті, поділилася частиною себе з ним.

Каель просто дивився на неї, і хоча він не висловлював своїх почуттів, він розумів. Розумів, що її шлях був не таким легким, як могло здаватися. В її словах була глибина, яку не можна було ігнорувати.

— «Я теж шукаю щось,» — несподівано сказав він. — «Але те, що я шукаю, не завжди можливо знайти. І те, що нам дається, — не завжди таке, яким здається.»

Елайн підняла голову і поглянула на нього, але не сказала нічого. Їхній шлях тільки починався, і вони ще не знали, що їх чекає попереду. Але сьогодні, хоч і обережно, їхні історії вперше перетнулися.

Каель обернувся до неї і нарешті сказав:

— «Якщо цей артефакт — єдине, що тобі залишилось, я готовий допомогти. Але ми будемо йти разом. Інакше це буде надто небезпечно.»

Елайн подивилася йому в очі, і на її обличчі промайнувало те, що нагадувало вдячність, хоча вона не озвучила це словами.

— «Добре. Давай вирушимо.»

І хоча вони не говорили більше про свої почуття чи сподівання, кожен з них знав, що їхня подорож не закінчиться так, як почалась. Вони мали одну мету, і це давало їм нову надію. Разом.