Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Доз’ольте м’ні крикнути «Гвалтують».
— Та кому, в сраку, до цьо’о є діло, га?
І він відсилає мене до решти жінок, поки другий фараон пістолетом тицяє в одного з чоловіків, що почав був говорити про права та законність.
Є один секрет щодо поліції, який не озвучить жоден житель Ямайки, тобто той ямаєць чи Ямайка, що хоч раз мали справу з цими засранцями. Щоразу, коли одного з фараонів підстрелюють (а це частенько трапляється), частина мене — та, що до ранкової кави, — нишком злорадно посміхається... Але тепер це не важливо. Мене більше хвилює, чи не повідомляє поліції охоронець біля входу, саме цієї миті, що я весь день спостерігаю з зупинки за будинком. Але, схоже, ні; вони щось кажуть один одному, і гладкий фараон — серед них завжди є один такий — сміється, і цей сміх відлунює аж на моєму боці вулиці. Він відходить, щоб сісти в машину, але тут хтось зсередини гукає його. Я знаю, що це ти, це маєш бути ти. З мого боку наближається автівка. До неї футів з дев’яносто? Я встигну перед нею проскочити, — адже це ти, я знаю. Скільки там лишається, футів сорок? Біжи, біжи прямо зараз! Та не тисни ти на свій клятий клаксон сучий сину я не глуха я на середній смузі руху кляті машини як же їх багато мчать в обидва боки а я тут посередині як Бен Ґанн[83] на безлюдному острові хочу лише одного — щоб ти побачив мене і відразу згадав «Опівнічні рейвери» це ж про мене хоча й було за північ і ти можеш не знати який у мене вигляд удень але мені треба всього лише послуга мені треба лише трохи допомоги у мене пограбували батька а матір можливо зґвалтували. Ні, її не зґвалтували, ні, я точно не знаю, але справа все одно нагальна, бо вона вже літня жінка, а тут таке, і я знаю, що це ти, а фараон чекає — дуже, дуже добре, чудово, що він вилазить назад — але гукнув його, виявляється, не ти. На вулицю вибігає ще один охоронець і щось йому каже, а довбаний гладкий фараон знову сміється і врешті вмощується в авто. Я застрягла посеред дороги, транспорт пролітає в обидва боки, вітром задираючи мені спідницю.
— Привіт, мені треба побачити...
— Ніяких відвідувачів. Тур — з наступного тижня.
— Та ні, ви не розумієте. Я не щодо туру. Мені треба побачити... Він мене чекає.
— Мем, вхід тільки для рідних і музикантів гурту. Ви його дружина?
— Що? Та, звісно, ні. Що за питання...
— Ви граєте на інструменті?
— Яка різниця, на чому я граю? Просто передайте, що до нього Ніна Берджесс, і що це терміново.
— Леді, та назвіться хоч Скубі-Ду[84]. Стороннім вхід заборонено.
— Але, але... я...
— Леді, ’дійдіть від входу.
— Я вагітна. Від ньо’о. Мова про йо’о дитину.
Уперше за весь день охоронець мене озирає. Я думала, він мене впізнає, але він дивиться так, наче бачить мене вперше. Він оглядає мене згори донизу, можливо, бажаючи зрозуміти: що це за жінка, яка носить під серцем дитину від такої зірки, як він?
— Ви знаєте, скільки жінок від понеділка пизділи те, що оце ви? Ви б хоч змовлялися. Деякі навіть животи показували. Повторюю: нікого, крім рідних і музикантів гурту. Приходьте на тому тижні — впевнений, що дитина за цей час у Маямі не втече. Якщо вона...
— Едді, стули свій сраний рот і займайся охороною.
— Та тут одна жінка не хоче йти.
— Ну, то спровадь її.
Я швидко роблю крок назад. Ще бракувало, щоб хтось із цих чоловіків торкався до мене. Вони завжди хапають тебе за дупу або між ніг. Ззаду під’їжджає автомобіль, і з нього виходить білий. Якусь мить мені хочеться вигукнути: «Денні!», та це лише ще один білий мен. Довге каштанове волосся, дрібна гостра борідка (мені такі подобаються, а от Денні — ні). Жовта майка, сині джинси-кльош. Може, це від спеки, але враження таке, що (1) він американець, і (2) американці-чоловіки ненавидять носити плавки ще більше, ніж американки — бюстгальтери.
— От бомбоклат. Глянь-но, Теффі, Ісус воскрес.
— Що? А я й покаятися не встиг.
Білий мен жарту, схоже, не зрозумів. Я відступила вбік, мабуть, надто демонстративно.
— Здоров, хлопці. Я — Алекс Пірс із «Роллінг стоун».
— Ану стій, Ісусе-облиплі-джинси. Джа тебе знає, а мо’ ти пиздиш? Двоє з «Роллінг стоун» тут уже були: одно’о м’я Кіт, а друг’о — Мік, і ні ’дин з них на тебе не схожий.
— Та всі вони на ’дне лице, Едді.
— Що правда, то правда.
— Я з журналу «Роллінг стоун». Ми говорили телефоном.
— Зі мною телефоном ти балакати не міг.
— Ну, тобто, з кимось із офісу. Можливо, секретарка брала трубку, я не знаю. Я з журналу. Зі Штатів. Ми пишемо про всіх — від «Лед Зеппелін»[85] до Елтона Джона. Не розумію: секретарка призначила на третє грудня, шосту вечора, коли в нього перерва між репетиціями. І ось я тут.
— Босе, у нас нема секретарки.
— Але...
— Слухай, ми маємо чіткі вказівки. Нікого — ні туди ні сюди, крім рідних і гурту.
— Гоп... А чому у вас усіх автоматична зброя? Ви що, з поліції? Минулого разу, як я тут був, охоронці мали інакший вигляд.
— А це не твоє собаче діло! Ану відступи назад!
— Едді, цей чувак на вході тебе все ще дістає?
— Ка’е, що його журнал про якийсь там «Лезбіян» і Елтона Джона пише.
— Та ні — «Лед Зеппелін» і...
— Кажи йому: хай валить.
— Ну, гадаю, ми могли б домовитися, — усміхаючись, каже білий і дістає гаманець. — Мені треба всього десять хвилин.
Кляті американці завжди думають, що ми — як вони, і що все на світі можна купити. Я вперше радію, що охоронець — такий прискіпливий. Він дивиться на гроші, дивиться дуже довго. Але іноді навіть американські гроші — найцінніші папірці в портмоне — не відчиняють усіх дверей. Підкуп одного не означає зміни поведінки всіх. Дивні якісь гроші: усі одного кольору — зеленого. Бачить Бог: гарні гроші — не єдина
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коротка історія семи вбивств», після закриття браузера.