Читати книгу - "Велика маленька брехня"

Вона знову сіла на ліжко та почала складати білизну.

— Сьогодні приходила Бонні, щоб забрати Абігель, — сказала вона Селесті. — Вона прийшла і виглядала немов… знаєш, оці шведські збирачки фруктів — на голову намотала шарф у червоно-білу клітинку. Абігель вибігла з дому. Вибігла. Ніби дочекатися не могла, коли ж можна буде втекти від цієї старої карги, матері.

— О, розумію.

— Часом мені здається, що я втрачаю Абігель. Відчуваю, як вона віддаляється, і хочу схопити її сказати: «Абігель, він і тебе покинув. Він нас обох покинув». Але ж я мушу бути дорослою. І найжахливіше у цьому всьому те, що, схоже, вона щаслива, коли вони із тією дурнуватою сім’єю медитують та їдять нут.

— Та ні.

— Я це знаю. Ненавиджу нут.

— Справді? А мені подобається. Він корисний, навіть для дорослих.

— Замовкни. То що, ти приведеш хлопців погратися із Зіггі? Думаю, що бідолашній Джейн потрібні будуть друзі. Давай потоваришуємо з нею та приглянемо за нею.

— Звісно, я прийду, — сказала Селеста. — І принесу нут.

* * *

Пані Ліпманн: Ні. Насправді у школі вже було кровопролиття у вечір доброчинної вікторини. І саме це мене непокоїть.

Розділ п’ятнадцятий

— Хочу жити у такому двоповерховому будинку, як оцей, — сказав Зіггі, коли вони наблизилися до будинку Маделін.

— Справді? — спитала Джейн. Вона поправила сумку на лікті, в іншій руці несла пластиковий контейнер зі щойно спеченими банановими мафінами.

«Хочеш такого життя? І я б хотіла.»

— Потримай хвильку, зможеш? — вона дала Зіггі контейнер, щоб видобути з сумки дві подушечки жувальної гумки. Джейн розглядала будинок: звичайний двоповерховий сімейний будинок із світлої цегли. Трохи побитий часом. І газон слід би покосити. Над машиною у гаражі висіли два двомісні каяки. Дошки для серфінгу та бугі-серфінгу стояли біля стіни. З балкона звисали пляжні рушники. На газоні перед будинком валявся забутий дитячий велосипед.

Той будинок був цілком звичайний. Схожий на батьківський дім Джейн, хоча дім самої Джейн був меншим та охайнішим, а ще, оскільки вони жили далі від пляжу (туди треба було годину їхати машиною), то біля дому не було цього пляжного начиння. Але він викликав такі ж почуття простоти, комфорту та заміського життя.

Дитинство.

І це було так просто. Зіггі не просив забагато. Він заслуговував на таке життя. Якби Джейн не пішла на вечірку того вечора, якби не випила оту третю текілу, якби сказала «дякую, не треба», коли він сів поруч, якби вона лишилася вдома та закінчила свою дипломну роботу з права, знайшла роботу, вийшла заміж, оформила іпотеку, і все зробила правильно, то, можливо, одного дня вона б жила у сімейному будинку і була б правильною дівчинкою із правильним життям.

Але тоді не було б Зіггі.

Може, тоді б у неї взагалі не було дітей. Вона пам’ятала, як десь за рік до вагітності насуплений лікар сказав:

— Джейн, ти мусиш розуміти, тобі буде дуже складно, якщо взагалі можливо завагітніти.

— Зіггі! Зіггі! Зіггі! Зіггі! — двері відчинилися — Хлоя у фейській сукні і гумових чоботях вибігла на поріг, схопила Зіггі за руку та потягла у дім.

— Ти ж будеш зі мною гратися, правда? Не так, як мій брат Фред?

За нею з’явилася Маделін у пишній червоній сукні у білий горошок в стилі 50-тих. Волосся зібране у високий хвіст.

— Джейн! З новим роком! Як ти? Рада тебе бачити. Поглянь, моя нога зовсім загоїлася! Ти будеш втішена побачити, яке я тепер ношу взуття.

Вона вивернула ногу, хизуючись блискучими червоними балетками.

— Наче чарівні туфельки Дороті із казки про Смарагдове місто, — сказала Джейн та простягнула Маделін мафіни.

— Господи. Не кажи мені, що ти сама це спекла.

— Спекла, — відказала Джейн. Вона чула, як десь нагорі сміявся Зіггі, і ці звуки сповнювали її серце радістю.

— Ти тільки поглянь на себе — мафінів напекла, хоч з нас двох я вбрана, як домогосподарка з 50-тих — сказала Маделін. — Мені подобається сама ідея випічки, але щось ніяк не можу втілити її у життя. Мені завжди бракує якихось інгредієнтів. Звідки у тебе всі ці цукор, борошно і що ще? ванільний екстракт?

— Ну... я їх купую, — відповіла Джейн. — У таких спеціальних місцях, супермаркети називаються.

— Мабуть, ти записуєш все у список і не забуваєш узяти той список з собою.

Джейн помітила, що почуття Маделін щодо її пекарських талантів були схожі на почуття самої Джейн щодо аксесуарів Маделін: бентежне захоплення екзотичною поведінкою.

— Селеста з хлопцями теж прийде. Вона залюбки з’їсть твої мафіни. Хочеш чаю чи кави? Мабуть, краще нам не пити шампанського при кожній зустрічі, хоч я і не проти. У тебе є що святкувати?

Маделін повела її на кухню, об’єднану з вітальнею.

— Немає, — відказала Джейн. — Просто чаю було б чудово.

— Як переїзд? — запитала Маделін. Вона увімкнула чайник. — Нас тоді не було у місті, інакше я б попросила Еда тобі допомогти. Я завжди пропоную його послуги як спеціаліста з переїздів. Він страшенно це любить.

— Серйозно?

— Звісно, ні! Він ненавидить це. Так сердиться на мене. Він каже: «Я тобі не домашня техніка, яку ти можеш позичити подружкам!» — вона понизила голос, імітуючи свого чоловіка. — Але, знаєш, він платить гроші за те, щоб піднімати важче залізяччя у спортзалі, то чом би йому не попіднімати трохи коробки за так? Сідай. Вибач за безлад.

Джейн сіла за довгий дерев’яний стіл, вкритий свідченнями сімейного життя: наклейки з балеринами, розгорнутий роман догори обкладинкою, сонцезахисний крем, ключі, якась електронна іграшка, складений з «Лего» літак.

— Моя сім’я допомогла з переїздом, — сказала Джейн. — У будинку багато сходів. Вони трохи злилися на мене, але ніколи в житті не дозволили б мені платити фірмам.

(«Сподіваюся, за шість місяців мені не доведеться тягнути цей страшний холодильник вниз сходами, — сказав її брат»).

— З молоком і цукром? — запитала Маделін, занурюючи чайні пакетики у чашку.

— Ні, просто чорний. Я сьогодні бачила одну з матусь із дитсадка, — Джейн хотіла поговорити про той день орієнтаційної зустрічі, поки Зіггі не було в кімнаті. — На заправці. Думаю, вона навмисно вдала, що мене не помітила.

Вона не думала. Вона знала. Жінка так швидко відвернула обличчя, немов їй дали ляпаса.

— Справді? — схоже, Маделін це втішило. Вона взяла мафін. — Яку саме? Пам’ятаєш, як її звати?

— Харпер, — відповіла Джейн. — Майже впевнена, що то була Харпер. Пам’ятаю, що назвала її про