Читати книгу - "На зустріч любові, Софія Кривцова"

— Я слухаю, — сказала я, схрестивши руки на грудях. Мої ноги тремтіли, але я міцно стояла на місці, намагаючись не видати своєї слабкості.

Ігор підійшов ближче, але не надто, залишивши між нами відстань. Його очі були повні провини.

— Це правда, що ми були одружені, — почав він, не підводячи погляду. — Але це було давно. Наш шлюб існував лише на папері.

Я насупилася.

-Чому ж вона тут,і каже що пов'язана з тобою?

Ігор зітхнув, ніби збирався сказати щось, що він приховував роками.

— Тому що… у нас є спільна справа, — його слова звучали так, наче він видавав найбільший секрет свого життя.

-Яка ще справа?-мій голос був гострим як ніж.

Жінка на дивані лише посміхнулася, ніби насолоджуючись драмою.

— Ми маємо компанію, яку заснували разом. Вона вклала гроші, а я — ідеї. Це була угода, яка мала тривати кілька років. Але з часом бізнес виріс, і тепер ми зобов’язані співпрацювати.

— Це так зручно, чи не так? — її голос порушив напружену тишу. — Ігор забуває згадати, що якби не я, у нього б нічого не було.

— Я цього не заперечую, — відповів Ігор, різко обертаючись до неї. — Але це не дає тобі права втручатися в моє життя.

Я відчула, як гнів наростав у мені.

— Тобто ти працюєш з нею весь цей час і навіть не сказав мені? — запитала я, голос мій тремтів від емоцій.

— Я не хотів, щоб ти хвилювалася, — сказав він, намагаючись знайти виправдання. — Я думав, що минуле залишиться там, де йому місце.

— А як щодо довіри, Ігоре? — я зробила крок до нього. — Як ти можеш будувати стосунки на брехні?

Його мовчання було гучніше за будь-які слова.

— Отже, ти мовчатимеш, — кинула я, відчуваючи, як сльози підступають до очей. — А я тут мала сліпо вірити тобі?

— Це не зовсім так, — нарешті промовив він, але в його голосі не було переконливості.

Я подивилася на жінку

-Чого ти хочеш?-запитала я і поглянула на неї зі злістю.

Вона підняла брови, вдаючи здивування.

— Я вже це отримала, — сказала вона. — Його увагу. І… можливо, твою реакцію.

Ігор мовчав, але його кулаки були стиснуті.

-Аліно я...-почав він,але я підняла руку,щоб його зупинити.

— Я маю подумати, — сказала я холодно, але в середині мене все палало. — Ігоре, зараз ти мені не допомагаєш.

Жінка усміхнулася, ніби задоволена тим, як усе розгортається.

— Ти просто подумай, Аліно, — сказала вона, підводячись із дивана. — Якщо він приховував це, що ще він не розповів?

Її слова зависли в повітрі, як хмара.

— Виходь, — тихо сказав Ігор, його голос звучав, ніби він ледве стримувався.

-З радістю,-відповіла вона,підійшовши до дверей.-Але якщо знадобитися,то я ще повернусь,не забувай у нас з тобою багато спільного.

Коли двері зачинилися за нею, у кімнаті залишився лише його важкий подих і мій розпач.

— Аліно, я… — знову почав він.

— Ігоре, зараз не час, — відповіла я, не дивлячись на нього.

Я більше не могла знаходитись в домі,тому пішла на вулицю сказавши Ігорю щоб залишив мене саму.

Сиджу на лавці і не розумію,як Ігорь міг мати так багато таємниць,і ще мене в це втягнув.

Раптом я побачила Максима,він побачив мене і підійшов.

-Аліно,привіт,а чому ти така засмучена? Запитав він сідаючи поруч зі мною.

-Я навіть не знаю Максим,кому тепер довіряти,Ігорь має дружину з якою у неї багато спільного,-сказала я і з моїх очей потекли сльози.

Максим нічого не сказав,а лише міцно обійняв мене,в його обіймах мені було спокійно і затишно і я відчула,що Максим,це саме та людина яка потрібна мені.