Читати книгу - "Сяйво світів, Алюшина Полина"

- Невже дев'ятнадцять? – Не вгавав Конодар.

Тут Асілія замислилась і сказала:

- Якщо перерахувати на людський вік, то так, дев'ятнадцять.

- Що означає перерахувати на людський вік. Це як? – Хлопець злякався. - Тобі що, сто років на обід?

         – Ну, до ста ще далеко. Років двадцять п'ять лишилося. - Сказала ельфійка бадьоро і тут побачила кислий вираз обличчя свого супутника. Асілія засміялася: - Та ти що? Повірив мені?

Конодар просяяв:

- Фух, слава Богу. Я вже подумав...

- Насправді мені до ста ще тридцять два. – Парирувала Асілія.

Коваль остовпів. І ось тут дівчина просто пирснула від сміху. Вона сміялася так довго і так сильно, що з її смарагдових очей сльози текли потоком. Конодар мовчки і здивовано спостерігав за нею, не розуміючи, чи сміятися йому чи ні. Він, звичайно, чув, що ельфи живуть дуже довго. Але як зрозуміти, в якому віці вони перебувають, якщо їхнє життя тягнеться так довго? Зрештою, він вирішив про себе, що якщо Асілія так молодо виглядає, то значить їй справді не сто років. А якщо так, то… То, що? Продовжувати спілкування з нею? Вік цьому не завада. Захищати та оберігати її, бо вона стала йому дорогою? Тут роки також не важливі. І ось, дивлячись, як ельфійка катається по землі, тримаючись від сміху за живіт, як розкидалось по зеленій траві її золоте волосся, Конодар зізнався сам собі, що любить її. Що готовий заради неї на все: на розбіжності між народами, на різницю у віці, хоча такою, судячи з того, що витворює зараз Асілія, взагалі немає, на неоднозначні погляди та перешіптування за спиною. А ось до чого він точно не готовий, то це до того, що вона може відвернутися від нього. Адже ельфи рідко обирають супутників життя не зі свого народу. Тяжко жити з тим, хто старіє і йде рано. Тоді коваль вирішив, що якщо Асилія відмовить йому, то вона все одно залишиться для нього дороговказом, яскравим блискучим смарагдом в оправі із золотого волосся. І Конодар усміхнувся від щирого серця.

Досхочу насміявшись, Асілія підвелася і почала обтрушуватися. Конодар допомагав їй витягувати з волосся травинки та дрібні сухі квіточки, продовжуючи посміхатися загадковою усмішкою. Дівчину це насторожило, і вона спитала:

- Конодар, з тобою все гаразд?

- Ага.

         - Тоді чому ти так дивно посміхаєшся? - Запитала дівчина почавши йти задом на перед, дивлячись прямо в очі ковалю.

- Та так, просто. - Продовжуючи так само посміхатися, відповів юнак. І чомусь збрехав: - Згадав про твій розірваний плащ та дивні кленові нитки. Якщо є кленові, то, напевно, є ще якісь? А?

         - О, я думала, ти ніколи не спитаєш. Звичайно є. І я найкращий знавець у цьому! Ось, слухай. - І Асілія почала перераховувати, дивлячись на дерева, що ростуть в окрузі. - Дубові нитки, наприклад, дуже міцні, з них можна плести одяг, що зміг би витримати удари стріл! Вербові нитки, дуже гнучкі і з них найчастіше роблять сідла та тятиву для луків. А нитки з ялинки приємно пахнуть і з них можуть робити рушники та фіранки. Приносять у будинок незвичайний запах лісу та здоров'я. – казала дівчина, загинаючи щоразу один пальчик на своїй долоні. Коваль йшов з нею поруч, слухав її мелодійний голос, заливистий сміх, відчував ніжний аромат, що виходив від її волосся і посміхався.

- А у моєї мами були тільки шовкові.. Знала б вона скільки їх буває і скільки користі з них можна отримати! – сказав хлопець, подивившись на блакитне небо, ельфійка досить посміхнулася.

Ще не дійшовши до міста, Конодар дбайливо накинув на Асилію свою куртку, яка доходила їй до самих колін, а на голову надів, не відомо коли, сплетений ним вінок із лугових трав та осінніх квітів. Дівчина здивовано глянула на нього. Юнак тихо сказав махнувши рукою:

- Не дивись так на мене, знаю, ці тобі не підходять. Але де я можу дістати конвалії в такий час? - Почервонівши, хлопець почухав свою потилицю, скоса подивившись на супутницю. Асилія від цих слів ще більше здивувалася, і відкрила рота, щоб поставити запитання, як Конодар продовжував: - І ще я подумав, що ти й далі захочеш приховувати свою сутність від сторонніх очей. Асілія вдячно посміхнулася йому своєю променистою усмішкою і в її очах засвітилися пустотливі вогники.

Походивши містом туди сюди і розглядаючи чудні будівлі з мостами і вежами, герої підійшли до однієї лавці. Де на думку Конодара могла продаватися та сама дивна нитка.

- Цей торговець дуже відомий! Його навіть називають колекціонером всього, що може існувати! Я навіть знаю, що він має речі, які мають величезну магічну силу і своєму власнику вони можуть давати різні здібності! – Говорив Конодар, піднімаючи свої руки вгору. Йому дуже хотілося похвалитися своїми знаннями перед дівчиною. Що б вона не вважала його хлопчиськом, тільки початківцем пізнавати світ. Ельфійка спостерігала за чудовою поведінкою хлопця, тихо хіхікаючи та прикриваючи свій рот долонькою.

Вони підійшли до невеликої будівлі на якій висіла дерев'яна вивіска, на ній була висічена книга та палиця. Зовні крамниця нічим не відрізнялася від звичайних торгових приміщень: маленьке віконце з вітриною, вивіска та двері. Але всередині лавка виявилася величезною залою з високою різнобарвною стелею, з якої звисали сувої, хустки, різноманітні лампи, опудала тварин, дзеркала, мідне начиння та багато іншого. По стінах розташовувалися списи, мечі, щити, луки, стріли, які перемішувалися з мішками, глиняними горщиками, рулонами дорогої парчі, оксамиту, найтоншого шовку, східними солодощами та предметами побуту. На підлозі розташовувалися дерев'яні ліжка, комоди, столи, стільці, у яких, своєю чергою, теж щось лежало, стояло і навіть звисало. Але найдивніше було те, що ніде не було видно столу чи прилавка. Просто в центрі всієї цієї незвичайної лавки-складу стояло величезних розмірів крісло, оббите зеленим оксамитом. Ось у ньому і знайшли мандрівники господаря.