Читати книгу - "Морбакка, Сельма Лагерлеф"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ти, Бенґте, був добрим і вірним слугою.
— Так, чиста правда, — знову встряв Бенґт-Коротун.
Кремезний пробст побагрянів на обличчі.
— Помовчи, Бенґте, коли я говорю!
— Та хіба я що… — озвався з ліжка старий. — Я ж не перечу шановному пробстові. Усе, що кажете, свята правда.
Пробст почервонів ще більше. Знову прокашлявся і спробував усе спочатку.
— Ти, Бенґте, був добрим і вірним слугою, але й господарів мав добрих.
Старий наймит так утішився від його слів, що змовчати ніяк не міг.
— Як це правдиво, шановний пробсте! Як це правдиво! Усі були чудовими господарями! І Веннервік, і полковий писар, і нинішній пан — Ерік Ґустав.
Він простягнув руку, поклав її лейтенантові Лаґерльофу на плече, погладив по руці. Старий аж сяяв від щастя.
Пробст удруге підвищив голос.
— Помовчи, Бенґте, коли я говорю!
— Так-так, щиру правду каже шановний пробст.
Пробст, урешті, засміявся.
— Нема з тобою ради, Бенґте, — промовив він. — Тож обійдешся без промови. Ось тобі медаль! Носи її з честю і на здоров’я на довгі роки!
Пробст підійшов до ліжка й поклав медаль на святкову сорочку старого наймита.
Згодом, за обідом у Морбацці, пробст мав задумливий вигляд.
— Ще ніколи не бувало, щоб я збивався у промові, — сказав він. — Але, мабуть, і такого треба зазнати в житті.
Скарбничка
Сам же Бенґт-Коротун був дуже задоволений промовою, виголошеною на його честь. І слова, що він був добрим та вірним слугою, і медаль, і поява пробста в челядні, і всі почесті мали надзвичайно цілющий ефект: біль у спині відпустив. По обіді він уже сидів у ліжку, знову й знову розповідаючи всім охочим послухати, як він врятував скарбничку полкового писаря.
Якось узимку вони з господарем поїхали збирати воєнну подать. Зібрали в східних округах і мали намір вирушити у західні, однак писар захотів перед тим завернути на коротко додому, бо затужив за дружиною і дітьми.
Про свою тугу він, звісно, наймитові нічого не сказав. Послався на те, що коневі потрібний кількаденний перепочинок, та й харчі скінчилися, треба їх поповнити. До того ж не варто їздити з великими грошима, треба спорожнити скарбничку й відіслати зібрані кошти в Карлстад.
Але того дня розшаленілася жахлива негода, усі дороги замело, кінь ледве брів снігами. Уже стемніло, коли вони переїхали річку Кларельвен біля Ульсетера, а трохи згодом, поблизу хутора Нуршьо, полковий писар завважив, що непогано було б попроситися там на нічліг. Проте, як уже мовилося, Даніель Лаґерльоф дуже рвався додому, а до Морбакки залишалося якихось дві милі, тож він разом з Бенґтом-Коротуном вирішив таки заночувати у власному ліжку, хай навіть доберуться до хутора о десятій чи одинадцятій вечора.
У густому лісі між Нуршьо і Сандвікеном дорога виявилася зовсім непроїзною. Гнідий ледве тягнув сани й геть вибився з сил, зупинявся на кожному кроці, і годі було його збадьорити добрим словом чи батогом.
— Біда та й годі, — промовив полковий писар. — Десь тут поблизу мав бути невеличкий хутірець.
— Еге ж, пан писар має рацію. Є невеличка хижа. Але панові писареві не варто туди потикатися.
— Знаю, Бенґте, що ти маєш на увазі. Кажуть, що той злиденний закапелок — прихисток для розбійників та волоцюг, порядні люди воліють там не з’являтися. Та хіба в нас є інший вихід? Ми три години добиралися сюди з Нуршьо, кінь виснажений. Конче треба поставити його в стійло, щоб він трохи відпочив.
— Як скажете, пане, — неохоче погодився наймит.
З його тону господар зрозумів, що чоловік мав вагомі причини не заїжджати на той хутірець, і вирішив вдатися до ще однієї спроби, щоб вибратися на дорогу.
Обидва подорожні вилізли з саней і почали протоптувати колію для коня, який поволі брів за ними. Важка то була робота. Бенґт-Коротун, звісно, звик до нелегкої праці, а ось полковий писар у дорожніх чоботах вище колін і вовчій шубі, підперезаній широким паском, швидко захекався.
— Ні, Бенґте, нічого з цього не вийде, — сказав писар десь на середині дороги до хутора. — Ми з Гнідим геть охляли. Піди й запитай, чи не пустять нас на нічліг.
Бенґт-Коротун змушений був послухатися. Хоча сам вважав: ліпше перебути ніч у санях, аніж ночувати з казенними грошима в злодійському кублі. Він не сумнівався, що біди не оминути.
Коли він увійшов у хижку, господарі мирно сиділи собі біля грубки. Їм аж ніяк не хотілося брати подорожніх на нічліг. Які лиш відмовки не вигадували: і в кімнаті не напалено, і ліжка зі свіжою білизною для шляхетного пана немає.
Однак Бенґт-Коротун таки вмовив господарів. Господиня принесла дрова й розпалила в грубці. Її чоловік взяв лопату й допоміг Бенґтові-Коротунові розчистити сніг, щоб кінь з санями зміг дійти до стодоли.
Повернувшись до саней, Бенґт побачив, що втомлений писар заснув.
— Ох, не дуже ретельно він береже казенні грошенята, — хмикнув господар хутірця.
— Та ще не бувало, щоб писар хоч би шилінга не допильнував, — огризнувся Бенґт-Коротун.
Зупиняючись десь на нічліг, полковий писар і Бенґт завжди дотримувалися неписаного правила: господар заносив у хату скарбничку, а Бенґт — скриньку з харчами.
Коли, під’їхавши до злиденної стодоли, щоб поставити там коня, Бенґт-Коротун побачив, як втомився його господар, він запропонував:
— Ідіть і лягайте, пане! Я занесу обидві скриньки!
— Ні, не дві, а лише одну, — промовив писар.
Він мав на увазі, що занести треба лише скарбничку, бо скринька з-під харчів однаково порожня. Але Бенґт-Коротун його не зрозумів. Випряг коня і завів його в стійло. Коли вийшов зі стаєнки, полковий писар вже зайшов у дім. Господаря хутора теж ніде не видно. Скриньки з грошима в санях не було, але ж так і мало бути.
Полковий писар сидів перед вогнем в убогій кімнатці, коли досередини ввійшов наймит. Чув, як той поставив скриньку біля дверей, але почувався таким втомленим, що й голови не повернув.
— Замкни двері, Бенґте, і вийми ключ! — велів він.
— І нащо тягнути в хату порожню скриньку, харчів однаково не лишилося, — завважив Бенґт-Коротун.
— Цілком погоджуюся, — озвався полковий писар. — Гадаю, що ми й без вечері миттю заснемо.
З тими словами він, як був у шубі й чоботах, простягнувся на лаві, підклав під голову полінець і відразу заснув.
Зазвичай господар спав до четвертої або п’ятої ранку, а зараз прокинувся вже близько другої, виспаний і бадьорий.
— Вставай, Бенґте! Час в дорогу з Божою поміччю! Ще встигнемо на сніданок у Морбакку.
Бенґт-Коротун зірвався на ноги. Чим присвітити собі не мали,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Морбакка, Сельма Лагерлеф», після закриття браузера.