Читати книгу - "Пас до серця, Sallattik"

Поки вони там грають, я вирішила підти до чоловіка який головний за той телевізор над нашими головами. Не пам'ятаю як він називається. Я хочу щоб він включив відео яке я його попрошу. Знайти його було легше легшого, він був за дзеркалом на самій вершині. Але добратися було не дуже добре, нога все іще боліла.
– Добрий день можна у вас дещо попросити? – питаю я у того чоловіка.
– Так звичайно – його очі загорілилася.
– Можете поставити це відео– я передаю йому телефон – на той телевізор, тільки включіть його коли я скажу добре?– питаю я у нього.
– Так добре, але можете дати свій автограф, моя дочка фанатіє по вам – каже він і дає листок із ручкою.
– О, добре – я усміхаюсь і розписуюсь– все я надіюсь на вас, до побачення – я виходжу і спускаюсь на низ до Елізи. Ледве прискакала до тієї лавочки. Я подивилась на рахунок так він був 23:17. Ми програємо. Мені це звичайно не подобається. Але звичайно вони виїжали сильних гравців на лавочку запасних.  Але я очікувала що ми хоть виграємо але значить не судьба.

Дзвонить свисток, 25:20 вони виграли. До мене йдуть всі дівчата.
– Вибач, ми тебе підвели– каже Наташа.
– Ми програли – каже Діана і пускає одну сльозу. Всі стали біля мене і почали у мене просити вибачення.
– Ні, ми іще не програли – я встаю і йду до того чоловіка що говорив у мікрофон. Я підходжу, якщо це можна так назвать, до столу і беру мікрофон – прошу трошки уваги, як ви знаєте наша команда зазнала поразки у цій грі і заодно 2 гравців постраждали. Тобто я і Еліза Реклін. І я хочу вам показати що ці травми ми зробили не за своєї провини це все було підстроїно іншою командою, тому прошу уваги на ті телевізори зверху – я піднімаю голову і там включається той момент із тим як та дівчина підсуває свої ноги до моїх і робить щоб я підвернула ногу – як ви бачите, все це було підстроїно, я доказувала судді що я бачила своїми очима як ноги дівчини зіткнулися із ногами Елізи Реклін але він тільки відвернув голову і защитав їм бал. Тому можна подумати що його підкупила інша команда.
– Це брехня – чую невідомий голос, це був капітан команди тієї команди, він також говорив у мікрофон – ця маленька чудачка не знає про що говорить, щось собі на придумала і тепер вірить – каже він у мікрофон. Я усміхаюсь цієї заяві.
– Якби це була брехня ви б так не протестували – кажу йому вже без мікрофона.
– Ти або закриєш  свого маленького ротика або я вижену тебе і твоїх дружків із цієї команди – уже він підходить до мене на два кроки, я піднімаю підборіддя щоб подивитись йому в очі.
– Ну давайте попробуйте, мені вже повірили, ви нічого не вдієте, тільки більше привернете уваги, якої вам ой як не потрібна – я скривилась ніби мені їх дуже шкода – а ви знаєте, це хоть і по дурному зроблено але суть ваших думок я вловила, відсторонити самих сильних гравців, браво я можу вам похлопати але не буду – кажу йому.
– Ах ти ж мала – він замахується на мене рукою і я вже була готова до удару як чую:
– Тільки тронеш її – голос Раяна, щось заркутилась у животі, я відкриваю очі і бачу як Раян тримає руку цього чоловіка.
– Та ну вас – він чортихнувся і пішов.
– Що ж, так склалися обставини що перше місце получає команда Манхеттенські блискавки – каже чоловік, і всі підстрибують із своїх місць, а я на це тільки усміхнулась.
– Що ж принцеса ти молодець – каже мені Раян і усміхається своєю найщирішою усмішкою, якої я ніколи не бачила. У мене все у животі перевернулось. Що це за відчуття такі. До мене всі підбігли і почали обіймать. До мене підійшов і містер Дуглас.
– Не зря я тебе взяв на цю посаду – він підходить до мене і бере за плечі і так приобіймає. 
– Я старалась – кажу йому і до мене підходить жінка і вручає кубок.
– Прошу пройти на п'єдестал – і я її послухалась і пішла, ну як пішла покульгала до свого першого місця, я заскакую туди і по боках стають інші командири інших команд.

Але ж не було перемоги без команди тому я позвала своїх дівчат до себе, і вони усміхнувшись підбігли до мене, і ледве вміститись всі у шістьох на тому маленькому квадратику.

Ми спускаємось коли вже закінчились ці урочистості і я віддала кубок містеру Дугласу. І тут на мене налітає хтось і обіймає. Це була Емілі.
– Молодець, я тобою пишаюся – вона відсторонилась від мене – всими вами, ви молодці – всі дівчата за усміхались.
– Хто буде святкувать? – питає Томас підбгаючи до нас. І взагалі вся хлоп'яча команда підходить до нас. Вони також зайняли перше місце. 
– О ні, я пас – кажу я йому і піднімаю руки в знак протесту.
– Я теж – погоджується зі мною Еліза.
– А я за – каже біля мене Емілі, я розвернулась до неї – Що? Я не можу відказаться від такого – я на це тільки закотила очі. У результаті більшість поїхали до клубу відсвяткувати нашу перемогу. Я виходжу і жду таксі. Нога боліла як навіжена.

– Підкинуть принцесо?– виходить Раян із шлемом в руках.
– Ну давай – кажу йому і йду за ним, куляю, слідом до його байка який стоїть на парковці. Він дістає із сидіння іще один шлем і дає його мені. Я одягаю його і пробую його застебнути але у мене не виходить. Раян це помітив підійшов і допоміг мені із цим шлемом.

Коли він закінчив він сів перший на байк а я слідом за ним, вмостилась по зручніше.
– Тримайся добре – каже Раян, я обхоплюю його за талію. Він завів його і ми рушили. Спочатку ми їхали повільно, бо тут були всюди машини. Але коли ми виїхали на дорогу де їх взагалі не було, Раян розігнався до такої швидкості що мені прийшлося прижаться до нього якомога щільніше.

– Притормози будь ласка – кричу я щоб він мене почув із-за вітру. І він мене почув бо трохи збавив швидкість – дякую – кажу я нормальним голосом. Я трохи відсторонились від нього.

Ми під'їхали до мого під'їзду і він зупинився. Я залізла із його байку , і трошки зашипіла від болі яка пройшлася по моїй нозі, а він за мною. Пробую знять шлем і у мене це виходить. Віддаю шлем Раяну.
– Не думав що тобі не подобається швидкість – каже Раян.
– Ти забув добавить принцеса – я усміхаюсь і він також – будеш знать тепер.
– Як нога? – питає він у мене і дивиться яна мою забинтовану ногу.
– Трошки болить, але думаю там нічого серйозного – відповідаю і пробую стать на дві ноги але передумала коли нова хвиля болі накрила мою праву ногу.
– Трошки? – він усміхнувся.
– Ладно не трошки.
– Дойти зможеш? – знову питає, мені здається чи він за мене хвилюється.
– Якось піднімусь – він махнув голову і сів знову на сідло.
– Ладно принцеса, до завтра – каже він і надягає шлем заводить байк і їде.
– Пока – відповідаю вдивляючись у чорну цятку.