Читати книгу - "Посуха"

— Сім хвилин.

Вони їхали за маршрутом, яким Люк мав повертатися додому з ферми Саллівана. Нарешті Рако повернув з траси ліворуч, до будинку Гедлерів. Дорога тут була заасфальтована, але давненько. Від сезонного навантаження бітум місцями просів і випнувся, і з’явилися глибокі тріщини.

Теоретично тут було дві смуги, але насправді заледве розминулися б дві автівки. Якби назустріч їхала машина, подумалося Фокові, комусь довелось би поступатися дорогою, з’їжджаючи на стерню. Але шансу пересвідчитися в цьому їм не випало. На шляху їм не зустрівся жоден інший транспорт.

— Від дверей до дверей — майже чотирнадцять хвилин, — сказав Фок, коли Рако зупинився під будинком Гедлерів. — Гаразд. Їдьмо подивимося, де саме знайшли Люкове тіло.

* * *

Це навіть галявиною важко було назвати.

Рако примудрився проскочити потрібне місце і стиха вилаявся, гальмуючи так, що шини завищали. Здавши назад на кілька метрів, він зупинився на узбіччі. Вилізли з машини, навіть не зачиняючи дверцят. Навколо не було ні душі. Рако повів Фока до прогалини серед дерев.

— Це тут.

На мить запала моторошна тиша: сполохані людськими голосами, позамовкали невидимі птахи. Прогалина була невелика — можна заїхати машиною, але розвернутися не вдасться. Фок зупинився посередині. Тут, в оточенні вишикуваних зусібіч, як вартові, білих евкаліптів, було трішечки прохолодніше. За густими заростями дорога не проглядалася зовсім. У глибині бушу хтось із шурхотом кинувся навтьоки. Жовта земля була геть спечена. Ні колій, ні слідів коліс.

Рівно під ногами у Фока, по центру прогалини, земля була присипана свіжим піском. Усвідомивши, що саме приховали тим піском, Фок квапливо відійшов. За останній час тут потопталося чимало ніг, але в цілому місце видавалося незайманим.

— Жалюгідна місцина, щоб тут провести останні хвилі життя, — зронив Фок. — Вона щось означала для Люка?

Рако знизав плечима.

— Я сподівався, у вас будуть з цього приводу ідеї.

Фок покопався в пам’яті, пригадуючи минулі походи і дитячі пригоди. На думку нічого не спадало.

— А він точно помер тут? У кузові свого пікапа? — запитав Фок. — Не могли його застрелити деінде, а сюди перевезти?

— Ні. Сліди крові були цілком переконливі.

Фок спробував пригадати хронологію. Від Джеймі Саллівана Люк поїхав десь о 16.30. Приблизно за тридцять хвилин Люків пікап з’являється на камері на фермі Гедлерів. Це трохи довше, ніж витратили Фок і Рако на ту саму відстань. Два постріли, чотири хвилини — і пікап від’їжджає.

— Якщо це Люк розстріляв свою родину, то все доволі просто, — сказав Фок. — Він з якихось своїх міркувань поїхав додому мальовничою окружною дорогою, вбив їх, а потім приїхав сюди.

— Ага. Але все стає набагато складніше, якщо то був не Люк, — мовив Рако. — Незабаром по тому, як Люк поїхав від Саллівана, вбивця мав потрапити до Люкового пікапа, адже знаряддя вбивства було в Люка. Отож хто привіз це знаряддя до будинку?

— А якщо за кермом був не Люк, де в біса був він сам, поки вбивали його родину? Сидів на пасажирському сидінні, спостерігаючи за подіями? — докинув Фок.

— А може, і сидів, — знизав Рако плечима. — Ну, такий варіант теж можливий. Залежно від того, хто був отой другий і яку владу мав над Люком.

Вони обмінялися поглядами, і Фок збагнув, що Рако також думає про Саллівана.

— Або ж убивця міг просто фізично його здолати, — сказав Рако. — Було навряд чи легко, але декому це до снаги. Ви ж бачили, які у Саллівана руки. Немов набиті горіхами шкарпетки.

Кивнувши, Фок почав пригадувати звіт патологоанатома, який оглядав Люкове тіло. Люк був кремезний. Цілком здоровий, якщо не враховувати дірки від кулі. На руках — жодних слідів опору. Нема і слідів зв’язування. Фок уявив, як Люкове тіло лежить горілиць у кузові пікапа. Навколо розтеклася калюжа крові, а на внутрішній поверхні металевого борту видніються чотири незрозумілі риски.

— «Кляті жінки», — пригадав Фок уголос. — Як думаєте, що він хотів цим сказати?

— Не знаю, — озвався Рако, поглядаючи на годинник. — Але сьогодні по обіді у нас заплановано зустріч з деким, хто може знати. Я подумав, що варто перевірити, які речі тримала Карен Гедлер у своєму столі на роботі.

Розділ одинадцятий

Закопаний у землю, саджанець золотої акації мав уже не такий жалюгідний вигляд, але не набагато. Вдягнені у форму школярі зніяковіло спостерігали, як землю навколо стовбура засипають мульчею. Вчителі й батьки стояли групками, дехто відкрито плакав.

Жменька пухнастих жовтих пуп’янків на саджанці здалася без боротьби й обсипалася на землю. Впали вони біля таблички зі свіжим гравіюванням:

У пам’ять про Біллі Гедлера і Карен Гедлер.

Уся шкільна родина любила вас і сумуватиме.

У саджанця немає шансів, подумав Фок. Земля палила навіть крізь підошви черевиків.

Коли Фок опинився у рідній початковій школі, його знову накрило відчуття, наче він повернувся на тридцять років у минуле. Асфальтований дитячий майданчик був мініатюрною копією того, який він пам’ятав, а фонтанчики з питною водою виявилися кумедно низенькими. Але все було знайоме й викликало в пам’яті напівзабуті обличчя й давно минулі події.

У ті часи Люк був гарним союзником. Він був з усміхнених дотепних дітей, які без зусиль засвоюють закони джунглів на будь-якому ігровому майданчику. Діти могли б назвати його «харизматичним», якби в такому віці знали це слово. Він щедро ділився своїм часом, жартами і речами. Навіть своїми батьками. У Гедлерів гостинно приймали всіх. Люкова відданість не мала меж. Коли одного разу Фокові випадково влучили в обличчя футбольним м’ячем, йому довелося відтягати Люка від хлопця, який це зробив. Фок, у той час цибатий і незграбний, завжди знав, як йому пощастило мати Люка на своєму боці.

Церемонія добігала кінця, і Фок незатишно переступав з ноги на ногу.

— Скотт Вітлем, директор, — кивнув Рако на підтягнутого чоловіка в краватці, який увічливо виплутався з юрби батьків.

Вітлем підійшов, простягаючи руку.

— Даруйте, що змусив вас чекати, — промовив він, коли Рако представив Фока. — У такі часи всі хочуть поговорити.

Вітлем, якому було трохи за сорок, рухався легко й енергійно, як колишній атлет. Він мав широкі плечі й широку усмішку. З-під капелюха виднілося півдюйма чистого каштанового волосся.

— Гарна була церемонія, — сказав Фок, і Вітлем озирнувся на саджанець.

— Нам це було потрібно, — сказав він і стишив голос. — Але деревцю нема на що сподіватися. Одному Богу відомо, як ми будемо пояснювати дітлахам, коли воно засохне… Ну гаразд, — він кивнув на будівлю з білої цегли, — ми зібрали всі речі Карен і Біллі, як ви і просили.