read-books.club » Фентезі » Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

220
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна" автора Роджер Желязни. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 18 19 20 ... 264
Перейти на сторінку:
щонайменше двічі, а йому хоч би що!

— Не хочеться вбивати його звіра, — зауважив я, — але, мабуть, таки доведеться...

— Стріляв я вже у нього, кілька разів, — сказав Рендом, кинув під ноги пістолет без патронів і дістав інший. — Або я не такий добрий стрілець, як вважав, або люди праві: щоб порішити Морґенштерна, треба мати срібну кулю.

Патронів вистачило, щоб укласти шістьох псів, однак ще зо дві дюжини собак залишалися живими й неушкодженими.

Я передав йому один зі своїх пістолетів, і він уклав ще п'ятьох гончаків.

— А останню кулю прибережу для Джуліанової голови, — сказав Рендом. — Ось нехай тільки наблизиться.

Зараз від них до нас було з пів сотні футів, і щомиті ця відстань скорочувалась. Я різко натиснув на гальма. Кілька собак не встигли вчасно зупинитись, а Джуліан раптом зник — і над нами промайнула темна тінь.

Кінь пролетів над машиною. Торкнувшись землі, він крутнувся на місці, й коли Морґенштерн разом із вершником стояли передом до нас, я до краю натиснув на «газ» — і авто рвонуло вперед.

Велично відскочивши вбік, Морґенштерн ухилився від зіткнення. У дзеркало заднього виду я бачив, як двоє псів облишили відірваний бампер і знову кинулися в погоню. Кілька собак лежали на дорозі, однак зо п'ятнадцять-шістнадцять псів усе ще бігли за нами.

— Клас! — вигукнув Рендом. — Твоє щастя, що їх не зацікавили колеса. Мабуть, уперше в житті полюють на машину.

Я дав йому останній пістолет.

— А зараз повернімося до наших песиків.

Він добре цілився, перш ніж вистрілити, й уклав ще шістьох.

Джуліан їхав нарівні з машиною, в руці поблискував меч.

Я посигналив, сподіваючись наполохати Морґенштерна, та кінь і вухом не повів. Тоді я різко вильнув у їхній бік, однак кінь ефектно вивернувся. Рендом, збоку від мене, зігнувшись, узяв пістолет у праву руку й, підперши її лівою, через моє вікно почав цілитись у вершника.

— Ще не стріляй, — зупинив я. — Зараз дещо спробую...

— Ти ненормальний! — вигукнув Рендом, коли я знову натиснув на гальма.

Та пістолет він опустив.

Щойно ми зупинились, я розчахнув дверцята і як був, босоніж, вискочив із машини!

Ухилившись від удару клинка Джуліана, схопив його за руку та скинув із сідла. Він угатив мені в голову затягнутим у металеву луску лівим кулаком, і від дикого болю в моїх очах затанцювали феєрверки.

Джуліан як гепнув, так і лежав, оговтуючись від падіння. Біля мене колували, клацаючи зубами, пси, а Рендом відбивав їх ногами. Я підібрав із землі клинок Джуліана й вістрям упер йому в горло.

— Забери псів! — вигукнув я. — Бо так і пришпилю тебе до землі!

Він щось крикнув собакам, і ті відійшли. Рендом, схопивши Морґенштерна за повід, намагався втримати коня.

— Ну, любий брате, що хочеш сказати на своє виправдання? — запитав я.

Очі Джуліана спалахнули синім холодним вогнем, однак обличчя не виказувало жодних почуттів.

— Якщо хочеш мене вбити, то не тягни, — прохрипів він.

— Коли буде треба — вб'ю, — запевнив я його і відчув дивну радість, побачивши на бездоганно білих обладунках сліди бруду. — А тим часом краще скажи: що ти ладен віддати за своє життя?

— Дивне запитання! Звичайно, все, що маю!

Я ступив крок назад.

— Вставай, — наказав йому. — Лізь на заднє сидіння.

Джуліан слухняно підвівсь, і перш ніж він пірнув у машину, я забрав у нього кинджал. Рендом сів на своє місце спереду, тримаючи пістолет з останнім патроном навпроти голови Джуліана.

— Чому просто не вбити його? — поцікавився Рендом.

— Думаю, він може бути нам корисним, — пояснив я. — Мені ще стільки всього треба з'ясувати... Крім того, нам їхати і їхати.

Ми вирушили далі. Я бачив, як собаки зірвалися з місця та побігли слідом за машиною. Морґенштерн ішов легким галопом і теж не відставав від нас.

— Боюся, що в ролі заручника я мало чим вам допоможу, — озвався Джуліан. — Навіть якщо ви почнете мене катувати, зможу сказати не більше, ніж знаю, а це небагато.

— От і почни з цього, — запропонував я.

— Відколи крутилася ця карусель, — почав Джуліан, — позиція, в якій перебуває Ерік, — найсильніша. Він сидить в Амбері, а це вже чимало. Принаймні мені так здалося, тож я запропонував йому підтримку. Якби замість Еріка був хтось із вас, я, напевне, зробив би те саме. Ерік довірив мені сторожувати Арденни, бо тут пролягає один із головних шляхів. Джерард — на півдні, тримає підходи з моря, а Каїн робить те саме на північному узбережжі.

— А що Бенедикт? — поцікавився Рендом.

— Не знаю. Я нічого не чув. Він, мабуть, із Блейзом. А може, десь іще у Тінях і навіть нічого не знає про цю круговерть. Чи, може, його вже нема серед живих. Стільки років минуло, а від нього — жодної звістки.

— Скільки у тебе людей в Ардені? — запитав Рендом.

— Тисяча з гаком, — відповів Джуліан. — Цілком можливо, що хтось із них дивиться зараз на нас.

— І якщо вони хочуть, щоб ти й далі залишався живим та здоровим, то нехай більше нічого не роблять, — застеріг його Рендом.

— Ти правий, як ніхто інший, — сказав Джуліан. — Знаєш, Корвіне, мушу визнати, ти вчинив дуже мудро, коли не вбив мене, а саме взяв у полон. Так тобі буде простіше проїхати через ліс.

— Ти це кажеш тільки тому, що хочеш жити, — докинув Рендом.

— А хто ж не хоче! Ну то як?

— Що — як?

— В обмін на те, що я вам розповів, ви залишите мені життя.

Рендом засміявся.

— Ти розповів нам сущий мізер, я певен, що з тебе можна витягнути трохи більше. Коли у нас буде змога зупинитися, ми неодмінно спробуємо. Що скажеш, Корвіне?

— Побачимо, — відповів я. — А де Фіона?

— Гадаю, вона десь на півдні, — сказав Джуліан.

— Що знаєш про Дейдру?

— Нічого.

— Левелла?

— Левелла в Ребмі.

— Чудово, — підсумував я. — Схоже, ти сказав мені все, що тобі відомо.

— Саме так.

Далі ми їхали мовчки, й нарешті ліс почав рідішати. Я вже давненько втратив з виду Морґенштерна, зате інколи бачив Джуліанового яструба,

1 ... 18 19 20 ... 264
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"