Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Не хочеться вбивати його звіра, — зауважив я, — але, мабуть, таки доведеться...
— Стріляв я вже у нього, кілька разів, — сказав Рендом, кинув під ноги пістолет без патронів і дістав інший. — Або я не такий добрий стрілець, як вважав, або люди праві: щоб порішити Морґенштерна, треба мати срібну кулю.
Патронів вистачило, щоб укласти шістьох псів, однак ще зо дві дюжини собак залишалися живими й неушкодженими.
Я передав йому один зі своїх пістолетів, і він уклав ще п'ятьох гончаків.
— А останню кулю прибережу для Джуліанової голови, — сказав Рендом. — Ось нехай тільки наблизиться.
Зараз від них до нас було з пів сотні футів, і щомиті ця відстань скорочувалась. Я різко натиснув на гальма. Кілька собак не встигли вчасно зупинитись, а Джуліан раптом зник — і над нами промайнула темна тінь.
Кінь пролетів над машиною. Торкнувшись землі, він крутнувся на місці, й коли Морґенштерн разом із вершником стояли передом до нас, я до краю натиснув на «газ» — і авто рвонуло вперед.
Велично відскочивши вбік, Морґенштерн ухилився від зіткнення. У дзеркало заднього виду я бачив, як двоє псів облишили відірваний бампер і знову кинулися в погоню. Кілька собак лежали на дорозі, однак зо п'ятнадцять-шістнадцять псів усе ще бігли за нами.
— Клас! — вигукнув Рендом. — Твоє щастя, що їх не зацікавили колеса. Мабуть, уперше в житті полюють на машину.
Я дав йому останній пістолет.
— А зараз повернімося до наших песиків.
Він добре цілився, перш ніж вистрілити, й уклав ще шістьох.
Джуліан їхав нарівні з машиною, в руці поблискував меч.
Я посигналив, сподіваючись наполохати Морґенштерна, та кінь і вухом не повів. Тоді я різко вильнув у їхній бік, однак кінь ефектно вивернувся. Рендом, збоку від мене, зігнувшись, узяв пістолет у праву руку й, підперши її лівою, через моє вікно почав цілитись у вершника.
— Ще не стріляй, — зупинив я. — Зараз дещо спробую...
— Ти ненормальний! — вигукнув Рендом, коли я знову натиснув на гальма.
Та пістолет він опустив.
Щойно ми зупинились, я розчахнув дверцята і як був, босоніж, вискочив із машини!
Ухилившись від удару клинка Джуліана, схопив його за руку та скинув із сідла. Він угатив мені в голову затягнутим у металеву луску лівим кулаком, і від дикого болю в моїх очах затанцювали феєрверки.
Джуліан як гепнув, так і лежав, оговтуючись від падіння. Біля мене колували, клацаючи зубами, пси, а Рендом відбивав їх ногами. Я підібрав із землі клинок Джуліана й вістрям упер йому в горло.
— Забери псів! — вигукнув я. — Бо так і пришпилю тебе до землі!
Він щось крикнув собакам, і ті відійшли. Рендом, схопивши Морґенштерна за повід, намагався втримати коня.
— Ну, любий брате, що хочеш сказати на своє виправдання? — запитав я.
Очі Джуліана спалахнули синім холодним вогнем, однак обличчя не виказувало жодних почуттів.
— Якщо хочеш мене вбити, то не тягни, — прохрипів він.
— Коли буде треба — вб'ю, — запевнив я його і відчув дивну радість, побачивши на бездоганно білих обладунках сліди бруду. — А тим часом краще скажи: що ти ладен віддати за своє життя?
— Дивне запитання! Звичайно, все, що маю!
Я ступив крок назад.
— Вставай, — наказав йому. — Лізь на заднє сидіння.
Джуліан слухняно підвівсь, і перш ніж він пірнув у машину, я забрав у нього кинджал. Рендом сів на своє місце спереду, тримаючи пістолет з останнім патроном навпроти голови Джуліана.
— Чому просто не вбити його? — поцікавився Рендом.
— Думаю, він може бути нам корисним, — пояснив я. — Мені ще стільки всього треба з'ясувати... Крім того, нам їхати і їхати.
Ми вирушили далі. Я бачив, як собаки зірвалися з місця та побігли слідом за машиною. Морґенштерн ішов легким галопом і теж не відставав від нас.
— Боюся, що в ролі заручника я мало чим вам допоможу, — озвався Джуліан. — Навіть якщо ви почнете мене катувати, зможу сказати не більше, ніж знаю, а це небагато.
— От і почни з цього, — запропонував я.
— Відколи крутилася ця карусель, — почав Джуліан, — позиція, в якій перебуває Ерік, — найсильніша. Він сидить в Амбері, а це вже чимало. Принаймні мені так здалося, тож я запропонував йому підтримку. Якби замість Еріка був хтось із вас, я, напевне, зробив би те саме. Ерік довірив мені сторожувати Арденни, бо тут пролягає один із головних шляхів. Джерард — на півдні, тримає підходи з моря, а Каїн робить те саме на північному узбережжі.
— А що Бенедикт? — поцікавився Рендом.
— Не знаю. Я нічого не чув. Він, мабуть, із Блейзом. А може, десь іще у Тінях і навіть нічого не знає про цю круговерть. Чи, може, його вже нема серед живих. Стільки років минуло, а від нього — жодної звістки.
— Скільки у тебе людей в Ардені? — запитав Рендом.
— Тисяча з гаком, — відповів Джуліан. — Цілком можливо, що хтось із них дивиться зараз на нас.
— І якщо вони хочуть, щоб ти й далі залишався живим та здоровим, то нехай більше нічого не роблять, — застеріг його Рендом.
— Ти правий, як ніхто інший, — сказав Джуліан. — Знаєш, Корвіне, мушу визнати, ти вчинив дуже мудро, коли не вбив мене, а саме взяв у полон. Так тобі буде простіше проїхати через ліс.
— Ти це кажеш тільки тому, що хочеш жити, — докинув Рендом.
— А хто ж не хоче! Ну то як?
— Що — як?
— В обмін на те, що я вам розповів, ви залишите мені життя.
Рендом засміявся.
— Ти розповів нам сущий мізер, я певен, що з тебе можна витягнути трохи більше. Коли у нас буде змога зупинитися, ми неодмінно спробуємо. Що скажеш, Корвіне?
— Побачимо, — відповів я. — А де Фіона?
— Гадаю, вона десь на півдні, — сказав Джуліан.
— Що знаєш про Дейдру?
— Нічого.
— Левелла?
— Левелла в Ребмі.
— Чудово, — підсумував я. — Схоже, ти сказав мені все, що тобі відомо.
— Саме так.
Далі ми їхали мовчки, й нарешті ліс почав рідішати. Я вже давненько втратив з виду Морґенштерна, зате інколи бачив Джуліанового яструба,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.