Читати книгу - "Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс"

– Думаєш, що вона щось запідозрила? – питає Артур, коли розповідаю йому про зустріч з мамою Мирона.

– Не знаю, – зітхаю. – Я так і не зрозуміла, навіщо Олена Станіславівна запросила нас у гості. 

– Ну ти ж сама сказала, що у вас були хороші стосунки. 

– Хороші, – погоджуюсь. – Але не близькі. А тут запрошення на вечерю. 

– Ну що я можу сказати, – замислюється Артур. – Якщо ти хочеш дізнатися причину її запрошення – треба йти. Заодно Мирону очі помозолиш. До речі, він сьогодні не в гуморі був. Ганяв працівників як навіжений. Не думаєш, що це з тобою якось пов’язано?

– Я тут до чого? – бурчу. – Можливо, з Євою в черговий раз посварився. 

Ми з Артуром таки сходимось на тому, що піти треба. Сподіваюсь, що ця ідея не принесе мені чергові неприємності. Мирон точно розізлиться, але привселюдно не буде розповідати, що я зробила не так. 

Я довго вагалась, яку саме сукню одягнути в гості до Романюків. Зупиняю свій вибір на блакитній з високою талією, що акуратно підкреслює мій животик. Волосся збираю у зачіску і роблю макіяж. В принципі, мені подобається. До Єви, звісно, далеко, але я і не хочу бути схожою на неї. 

Артур також готовий і вже чекає мене у вітальні. Він не став заморочуватися з приводу одягу і вибрав джинси та футболку. 

– Чудово виглядаєш, – усміхається, розглядаючи мене.

– Дякую, ти теж, – кажу. 

– Їдемо? Треба ще подарунок купити. Як думаєш, що обрати? 

– Я пам’ятаю, що Дмитро Вікторович колекціонував дороге віскі, – замислююсь. – Може, його і купимо? 

– Чудова ідея! 

Спочатку їдемо в супермаркет і купуємо подарунок. Вирішую ще взяти торт від себе, щоб не йти з порожніми руками. 

Мені дуже цікаво, чи попередила Олена Станіславівна Мирона про те, що я приїду в гості. Якщо ні, буде йому ще той сюрприз. 

Хвилюватися починаю рівно в той момент, коли Артур дзвонить у двері величезного будинку. Я навіть не здогадувалась, що батьки Мирона переїхали сюди. Цікаво, чому це сталося і коли. 

Двері нам відкривають доволі швидко, і робить це сама господиня. Олена Станіславівна радо запрошує нас всередину і по черзі обіймає. 

– Усі вже зібралися. Тільки вас чекаємо, – підморгує мені. – Ходімо!

Йдемо за нею у вітальню, і коли бачу Мирона, всередині все перевертається. Він явно не був в курсі того, що я прийду. Видно, як від здивування витягується його обличчя. Зате Єва усміхається і зацікавлено оглядає Артура.

– Добрий вечір! – вітаюсь і стараюсь на Мирона не дивитися. – Дмитре Вікторовичу, з днем народження!

Батько Мирона підводиться з-за столу, а я заледве його впізнаю. Чоловік дуже сильно схуд і виглядає хворобливо. Не треба бути лікарем, щоб зрозуміти, що у нього серйозні проблеми зі здоров'ям.

Чоловіки тиснуть один одному руки, а тоді Дмитро Вікторович обіймає мене. Це дуже приємно, хоч і несподівано. 

– Сідайте за стіл! – запрошує Олена Станіславівна і показує місце поруч з Мироном. Не знаю, навмисне це чи ні, але мені дуже незручно зараз.

Добре, що з іншого боку Артур сідає, буде мене підтримувати. 

– Не знав, що ти встигла побачитися з моєю мамою, – заявляє Мирон, поглядаючи у мій бік.

– Це вийшло випадково, – пояснюю, але аж ніяк не виправдовуюсь. – Ми зустрілися в торговому центрі. 

– Захаре, Ярослава сказала нам, що насправді ти не є батьком її дитини, – як завжди, невчасно влізає Єва. 

Захар, котрий до цього моменту сидів спокійно, переводить погляд на мене і хмуриться.

– Я пояснила твоїй мамі, що ти просто хотів мені допомогти, думаючи, що у мого малюка немає тата, – кажу. 

– І що? Татко таки об’явився? – Захар злиться, але я не розумію чому. 

Я відразу йому сказала, що брехати нікому не буду. Його вчинок гідний поваги, але я не готова до того, що він піде на такі жертви. 

– Захаре, тобі не здається, що ти переходиш межу? – серйозно дивиться на нього Олена Станіславівна. – Я думаю, що Яра сама розбереться. 

– Ну і нехай! – Захар бере в руки келих з вином і випиває все за один раз. Стає неприємно від його поведінки, але я мовчу. Не хочу підігрівати інтерес до цієї теми. 

Спочатку їмо мовчки, і мені навіть здається, що напруга трохи спала. Намагаюсь не думати про те, що Мирон сидить дуже близько, але коли бачу, як Єва кладе свою руку на його ногу під столом і починає піднімати її до паху чоловіка, просто не витримую. 

– Пробачте, я зараз повернусь, – кажу і встаю з крісла. Олена Станіславівна пояснює, де вбиральня, а я майже її не чую через шум у вухах. 

Ну і що з того, що Єва торкається Мирона? Вони дорослі люди і точно сплять разом. Це тільки я як та ідіотка вірю досі у кохання та рожевих поні… Зовсім нічого це життя мене не вчить.