Читати книгу - "Хочу тільки тебе, Світлана Литвиненко"

  Будинок в якому проживала родина Тимура був оточений виноградниками. На даному етапі виноградні плантації знаходилися у стані спокою. Не зважаючи на зиму, в повітрі морозу зовсім не відчувалося, як в Україні. Була невисока, плюсова температура. І Кіра вже давно скинула шапку та розстебнула пуховик, розуміючи, що у цих краях, навряд чи їй знадобиться цей теплий одяг. В якусь мить вона подумала про те, яка краса тут буде весною, коли природа почне оживати навкруги, коли все зазеленіє, коли почне зав’язуватися виноград. Та їй зараз потрібно думати не про тутешню природу, а про те, як гідно протриматися перед сімейством свого фіктивного чоловіка.

  Кіра ще була розлючена на Тимура, ладна була прибити його, за те, що він приховав від неї правду. Вона-то була впевнена, що в будинку буде проживати один дідусь та декілька людей, яких найняли для догляду. А воно…, ціле сімейство, серед яких і колишня дружина. Чомусь їй аж ніяк не хотілося суперничати з цією колишньою…, вислуховувати її невдоволення. Добре, що вона, Кіра, не знає французького, це навіть відгородить її від небажаного спілкування. Кіра подумала, що їй взагалі повинно бути байдуже до його всіх колишніх дружин та коханок, адже Тимур несправжній її чоловік. І тому не потрібно з цього приводу так переживати.  Хай ця Ніколь нервується, гадаючи, що Тимур приїхав із справжньою, коханою дружиною.

  Кіра по новому налаштувала себе на подальше перебування у цьому місці. Вирішила, що буде вдавати з себе спокійну, покірну дружину, яка полюбляє побути більше на самоті. Чи то посидіти у кріслі та почитати книгу, чи то прогулятися полем на хвилях своїх роздумів. А вони хай там між собою розбираються, що їх не влаштовує і як би хотілося, щоб було. Їй до всього того повинно бути… все рівно. Бо вона, тут не для того, щоб комусь щось доводити і когось у чомусь переконувати.

  Дівчина перевела погляд на будинок в якому їй доведеться жити деякий час. Він був доволі великим, двох поверховим. Білі стіни та червона черепиця на криші. З вигляду можна було зробити висновок, що цей будинок був побудований дуже дано і тільки якісний ремонт надавав йому вишуканого вигляду. До будинку були пристроєні додаткові господарські будівлі. В яких переробляли виноград та проживали робітники, яких наймали для сезонних робіт.

-Тату,- з будинку вибіг юнак високого зросту з темно-синіми очима,- який я радий, що ти приїхав.

-Я теж тебе радий бачити синку,- Тимур обійняв сина щиро посміхаючись до нього.

  Кіра теж посміхнулася дивлячись на них. Те, як батько і син зустріли одне одного, як тепло дивилися один на одного, можна було без жодного сумління зробити висновок, що в них гарні, дружелюбні стосунки. І Кіру це порадувало. В її очах Тимур почав викликати до себе повагу.

-Познайомся синку з Кірою,- Тимур ще обіймав свого сина за плечі,- моя дружина. Вона зовсім не знає французької, але англійську розуміє добре. Та ти з нею на українській мові розмовляй, так буде найпростіше. Кіро, мій син усі три мови знає, розумний хлопчина.

-Тату, не треба мене так вихваляти. Я Бед,- хлопець простягнув Кірі руку для привітання,- радий з вами познайомитися і сподіваюся вам у нас сподобається.

-Я теж рада познайомитися з тобою Бед,- Кіра взаємно потиснула йому руку,- мені вже подобається. Природа, що навкруги неймовірна, заворожує погляд.

  З будинку ще вийшла жінка років шістдесяти п’яти, середнього зросту з каштановим волоссям на якому вже помітно виблискувала сивина. Вона радо посміхнулася до Тимура обіймаючи його, на очах у неї були сльози.

-Тітонько, як там мій дідусь?- запитав Тимур у неї.

-Можна сказати стабільно, але йому вже не підвестися з ліжка. А йому-то так хочеться. Щодня просить, щоб його повели гуляти у виноградники. На тебе чекає з нетерпінням. Говорить, не помре поки не познайомиться з твоєю дружиною,- тітка Люба хусточкою витерла свої очі повертаючись до Кіри обличчям,- ти мабуть і є та сама Кіра?

-Так я Кіра і мені шкода, що ваш батько хворіє,- із співчуттям у голосі сказала вона.

-Дякую. Татові, слава Богу вже дев’яносто п’ять і він…,- тітка Люба злегка посміхнулася, але не стала продовжувати розповідати далі про свого батька, заметушилася,- не стійте ж на порозі, проходьте. Бед, дитино, допоможи-но з валізами.  

-Прошу вас не називайте мене дитиною,- обурився Бед,- я вже не в тому віці. А валізи в яку кімнату нести?

-Та що на першому поверсі у кінці довгого коридору. Ми для вас підготували простору кімнату з великим, м’яким ліжком,- повідомила тітка, пропускаючи гостей вперед до будинку.

  Кіра трохи не вигукнула в запереченнях та вчасно стрималася. Невже вона думала, що буде з Тимуром жити у різних кімнатах. А що, такі думки у неї були на початку. Але з теперішніми обставинами ніяк не вийде спати окремо. Доведеться ділити одне ліжко на двох. Кіра сподівалася, що воно і справді таке велике, як сказала тітка Люба. Це буде складно, та влаштовувати скандал і змушувати Тимура лягати на підлозі не стане. Якось помиримося, вирішила про себе.

   Зайшовши до будинку, вони відразу потрапили у велику вітальню з каміном. По середині кімнати кутом стояли дивани та журнальний столик, а під вікном - обідній стіл, за яким родина збиралася за трапезою. Ремонт був виконаний у біло-бежевих тонах і тільки яскраві картини з зображенням виноградних плантацій надавали кольорової гаммі довершеності та затишку. Тут у вітальні, також були сходи на другий поверх, де в основному знаходилися спальні всіх домочадців. Пройшовши вітальню, по праву сторону можна було потрапити на кухню, а по ліву в бібліотеку, яка служила і робочим кабінетом водночас. А далі, по довгому коридору ще кімнати, в одній з яких і поселили Тимура та Кіру.

  Не встигла Кіра зайти до виділеною для них кімнати та оцінити її, коли почула, як Тимур звернувся до неї:

-Роздивлятися будеш потім, а зараз йдемо до мого дідуся,- сказав він, скинувши свій верхній одяг.- Ну як йдемо?