Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

мене бачила, тобі б довелося визнати мене, а мене ти знала як Німенького, який підмітає підлоги і тягає за собою возик зі старим лахміттям, — гляньте, матінко Беніто, мені б довелося видати тебе, гляньте, що робить це дівчисько замість того, щоб спати, я прокинувся, бо почув шум, і подумав, що то можуть бути грабіжники, а то була вона, чого це вона ходить тут о цій порі, треба покарати її, нехай за нею приглянуть… Ні, тобі краще було не бачити мене.

Щоночі ти тягала мене з одного кінця будинку до іншого, щоб побачити відблиски вуличних ліхтарів на дахах, щоб послухати пищання клаксонів, щоб почути, як у задушливі літні ночі діти співали на тротуарах: яка забаганка у вас, панянко[22], мандандірун-дірун-дан, хочу одного із ваших діток, мандандірун-дірун-дан, а як ми з вами його назвемо, мандандірун-дірун-дан… Я ходжу за тобою по всіх усюдах, тільки б ти не загубилася, тільки б ти не зосталася навічно замкненою в таємній кімнаті, тільки б ти не зникла, тільки б я не лишився без відповіді на загадку наших спільних нічних прогулянок, на яких ми не бачили одне одного… Відчиняти позабивані двері, які ведуть на горішній поверх, витягати цвяхи з цих перехрещених дощок, докладати зусиль, щоб вони піддалися, але твоїм ривкам вони не піддалися, — відчини її, не будь поганим, чого тобі вартує відчинити мені двері, аби я могла піднятися й побачити, що там нагорі, який незвіданий вид відкривається з цього поверху. Аж ось однієї ночі, наприкінці кількох поспіль ночей, під час яких ти приходила під ці двері, зупинялася навпроти них і згодом ішла, ти знову спробувала відчинити їх і помітила, що цвяхи послаблені, а дошки піддалися, адже я зрозумів твої накази, я виконав їх, я відчинив забиті двері, щоб ти могла кружляти галереями на іншому поверсі, і я відчинив тобі спальню з двадцятьма ліжками і повиймав із віконних дощок цвяхи, щоб ти могла дивитися на місто. Моя покірність тебе заспокоїла. На землі одного з подвір’їв я знайшов паперовий капелюшок і спалив його. Запах паленої бороди швидко розвіяв вітер.

Щоночі ти підіймалася нагору, щоб подивитися на вулицю з вікна. Ти подружилася з місцевими дітками. Спілкувалися ви перегукуваннями, а ще ти танцювала на підвіконні для щоразу іншого гурту витрішкунів, які зустрічали тебе оплесками. Ти вже не блукала будинком бездумно. Тепер, коли ти була нагорі, повернута до вулиці обличчям, а до мене спиною, спокій коридорів знову огорнув мене.

Я знаю, що коли хтось піддається якійсь вимозі, то він принижується, а отже заспокоєння є лише тимчасовим, дуже скоро жадібне чудовисько знову нагострює свої лабети, вимагаючи більше, більше, більше. Я знав, що Ірис Мателуна дуже скоро перестане ходити до вікна й, невдоволена, почне просити в мене чогось іще, або того ж самого тільки більше, більше, — ти поновиш свої переслідування нічними галереями, намагаючись знайти мене, щоб примусити дати тобі те, чого ти в мене вимагатимеш, але я не хочу коритися тобі, Ірис Мателуна, ти лишень шмат м’яса, наділений тропізмом, ти вже забула про те, що твій батько перерізав горло твоїй матері у ліжку, в якому ви втрьох спали, ти забуваєш про все інше, замінюючи одне елементарне бажання іншим — світло над муром, тепер вікно на вулицю… Я не міг тобі цього дати, і щоб ти більше нічого в мене не вимагала, я тікав, намагаючись зникнути в глибині будинку. Але мені ніколи не вдавалося втекти, ти завжди мене знаходила, завжди примушувала йти слідом за тобою, ловлячи мене тенетами коридорів, які я вважав лабіринтом, створеним лише для мене, через що я втрачав ритм цього будинку, мого будинку, який я знаю як свої п’ять пальців, аж доки, коли я вже гадав, що завів тебе у закапелок, у якому мав замкнути назавжди, ти знайшла мене, раптово, на подвір’ї біля головних дверей. Як?

Я сховався у кущах герані, які прикрашали штучні камені Лурдського гроту. Я побачив, як ти підняла засув на дверях. Потім я почув, як ти відсуваєш заслінку, ніжно, лише щоб пересвідчитися в тому, що ти вже й так знала, що там був ключ, як і в решту ночей, — клац, клац, клац, клац, — але передусім, щоб указати мені на твою нову вимогу. Ні, Ірис. Це вже занадто. Я стиснув ключі в кишені своєї роби. Я не мав причини тобі коритися. Так чи інакше, ти жодного разу не бачила, як я за тобою стежив. Ти лише здогадувалася про це, і якщо твоя помста за мою непокору стане публічною, мені досить буде вдати нерозуміння. Ти залишилася чекати, вдаючи, ніби граєшся із камінчиком у щось схоже на класики, даючи мені час відчинити тобі двері. Я цього не зробив. Я не скорився тобі. І ти зникла в клуатрі, підстрибуючи на одній нозі і кóпаючи камінчик. Ти зняла засув із вхідних дверей. Щойно я побачив, що тебе немає, я побіг, щоб поставити його на місце, це мій обов’язок, я роками виконую його денно і нощно. Мені не подобається лишати вхідні двері на ніч без засува.

Ти робила одне й те ж кілька ночей поспіль: підіймала засув, відкривала й закривала заслінку, хоча прекрасно знала, що за нею стирчатиме ключ — клац, клац, найважливішим було саме повідомлення — і згодом зникала в напрямку дому. Залишала двері без засува. Я ставив засув на місце, коли ти зникала, доки однієї ночі ти вирішила не йти до свого подвір’я. Мабуть, ти сховалася на мить, щоб обманути мене, і через три хвилини, після того як я замкнувся і сховався сам, ти повернулася до дверей і виявила на них засув. Ти навіть не завдала собі клопоту смиканням заслінки. Навіщо ти мене викрила?

— Німенький.

Ірис — відповів я. Ти не почула мене, бо мій голос нечутний. Я не вийшов із гроту. Але своїми хитрощами ти змусила мене пристати на твоє спільництво. Наступної ночі, щойно будинок заснув, ти пішла до дверей. На них ти не знайшла засува. Як і ключа. Я спостерігав за тобою: ти не зробила жодного зайвого руху і ніяк не виявила подив. Ти відчинила двері й вийшла надвір.

Я залишився чекати на тебе серед вицвілих цементних глиб. Зачинити. Викинути ключа й замкнути ззовні. Швидко вигадати легенду, яка б пояснила твоє зникнення: тебе викрали цигани, з'їв бабай, ти втекла разом зі своїм батьком-убивцею, тебе зжерла темрява будинку, ти впала у колодязь,